Справжня історія героїзму: як два військових 128-ї окремої важкої механізованої бригади “Дике Поле” вижили в оточенні
Військовослужбовці 36-річний Ігор та 50-річний Андрій провели майже рік у важких умовах, оточені ворогом. Розпочалося все в серпні 2025 року, коли вони вирушили на завдання у село Плавні Запорізької області. Спочатку планували вийти вже через кілька місяців. Але ситуація не давала змоги.
“Десять місяців у безвихідній ситуації” — Ігор
“Ми пробули в Плавнях десять місяців”, — поділився Ігор. “Наше завдання було чітким: потрібно було затаїтися, слухати, постерігати, доповідати про ворожі переміщення. Наша основна мета — не дати ворогу зайти. Сидіти тихо, аби нас не почули”.
Пізніше він розповів про жахи, з якими зіткнулися: “Ми сиділи в підвалі, витримуючи постійні звуки вибухів. Лише іноді виходили, щоб забрати посилки чи викинути сміття. Це було важко”.
Військовослужбовець 128-ї ОВМБр Ігор. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін
Ситуації змінювалися, і з’являлися нові труднощі. “Іноді приходили “ніжки” з боку ворога. Я пам’ятаю, як ми отримали повідомлення про можливі наші. Я вирішив ввімкнути рацію, і Андрій не довго думаючи, взяв автомат… не злукавлю. Стріляли ми, але потім отримав поранення”.
— Що допомагало триматися?
“Надія та молитва”, — відповів Ігор. “Батьки, думка про родину. Ми вірили, що нас виведуть”.
Родина як джерело сили — переживання на фронті
Ігор поділився, як важливо для нього було підтримувати зв’язок із рідними. “Раз на тиждень я міг передати привіт. Це давало надію. Кожна повідомка була як ковток свіжого повітря”.
— Чи сумуєте за донечкою?
— Безумовно. Залишалася вдома, запитувала, чому я довго не дзвоню. Я намагався пояснити, що багато роботи, але й сам розумів, як їй важко”.
Військовослужбовець 128-ї ОВМБр Ігор під час перебування на позиції. 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”
“Ми вийшли, не знаючи, що були в оточенні” — Андрій
Андрій, що приєднався до війська у 2023 році, розповідає про свій шлях: “Я не планував, але знав, що роблю. Спочатку я працював кухарем, але потім переходив до 128-ї бригади”.
Йому не довелося довго чекати на події, адже вже на 25-й день служби отримав поранення. “Зв’язку немає, часу немає. Я сам собі допомагав, і навіть ліки замовляв”.
Військовослужбовець 128-ї ОВМБр Андрій. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін
Разом із другом Ігором вони мали свою стратегію: “Щоб не пропустити ворога, ми говорили російською мовою. Це на всяк випадок”. І хоча ситуація складалася непросто, вони намагалися підтримувати моральний дух.
Надія серед труднощів та жорстокої реальності
Андрій зізнається своєму товаришеві про труднощі: “Ми довго залишалися на місці. На момент виходу ноги вже сильно боліли”. Різноманітне харчування іноді рятувало: “Вчора їли мівіну з м’ясом, сьогодні — ліниві пельмені”.
Важливо було мати підтримку: “Посилки приходили, але були і неуспішні спроби. Лише за три дні не отримували нічого, бо дрони збивали”.
Військовослужбовці 128-ї ОВМБр Андрій (ліворуч) та Ігор. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін
Обидва військових стали справжнім символом стійкості. У такого ж зусилля і мужності, з якими вони йшли до звільнення, почуття надії залишалося їхнім неосяжним супутником.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
