інтерв’ю з вірменкою Марал Багян — Суспільне Львів

Марал Багян має вірменське походження, однак народилася і виросла на Кубані, у Краснодарському краї РФ. Тож крім вірменського паспорта, є ще й громадянкою Росії. Під час повномасштабного вторгнення вона переїхала жити на Львівщину, де вийшла заміж за українця.

В інтерв’ю Суспільному жінка розповіла про дискримінацію в Росії, вивчення української мови та повернення до вірменської ідентичності.

— Марал, яким було життя в Росії?

Я зростала у вірменській родині, де мене називали Марал. Для мене це було нормально. Коли я потрапила в школу, там є, звичайно, вірмени, бо в Краснодарському краї дуже багато вірмен, але все одно більшість – це росіяни, і для них ім’я Марал — це щось таке незвичайне. Вони не знали, як мене називати, бо Марал для них — занадто важко. І вони називали мене Мариною. У Росії я навіть Машою була. Для мене це був шок. Ну яка я Маша? Подивіться на мене!

Мені, дивлячись на них, хотілося бути такою як вони. Чому вони такі світленькі, а я темненька? Мені це так не подобалось. Мені хотілося бути як вони.

А потім я вступила в університет. Там ми співали патріотичні пісні, це було перед якимось святом, я тоді була вся така активна, ми ходили щось там репетирували. Тоді мене питають: “А ти вірменка?” Я така: “Ну так”. І вчителька така мені каже: “Ну це нічого. Я б навіть не сказала, що ти вірменка. Ти тільки зовнішньо вірменка. А так в тебе нічого вірменського нема”. І в цей момент я просто така: “В сенсі?” І от тоді я зрозуміла, що ні, чекайте, я вірменка! В сенсі, в мене немає нічого вірменського?

Марал Багян. Фото надала Марал Багян

І от через це таке зросійщення… Зараз, наприклад, я дуже багато цікавого дізнаюся про вірменських людей з російськими іменами. Для мене був шок, коли я дізналася, що Іван Айвазовський – він не Іван, а Ованес Айвазян. От для мене це був такий шок!

— Чи були в РФ випадки дискримінації за етнічною ознакою?

Я там народилася, виросла і до свого переїзду в Україну я жила тільки там. Тільки в цій станиці і більше ніде. І в принципі по Росії я не дуже багато їздила, тільки по краю. Або ще один раз була в Москві. Спойлер: мені не сподобалось. І коли я туди з’їздила, я зрозуміла, наскільки наш регіон відрізняється від інших російських міст. Він дружелюбний, він гостинний, тому що Краснодарський край близько до Кавказу і ще там багато людей з українським корінням. А в Москві, коли я там була, люди такі, знаєте, дивляться на тебе “понаехала”, таке от щось.

Ця дискримінація є всюди. Я з дитинства просто з нею якось зіштовхувалася. Вона є всюди, навіть в школі. Навіть я не знаю, чи можна такі слова говорити, вони нас називають “хачами”. Ну, тобто, для них це нормально. Навіть мої подружки при мені могли таке сказати. І коли я на них дивилася, вони: “Ну це ж не ти, ти не така, а вони такі, ну подивись”. Отаке навіть було в мене.

— Як для Вас почалося знайомство з українською мовою та культурою?

Зараз все дуже зацензуровано. Навіть не впізнаю свій рідний регіон. А так в школі, наприклад, мій чоловік до останнього не вірив, що я в школі вчила про штучний голод в 30-х роках на Кубані. Він не вірив, що таке можливо. Ми вчили про те, що людей козацького походження, ну тобто українського походження, їх відправляли в Сибір за будь-що.

Було неважко черпати інформацію. По телевізору показували українські телешоу. Іноді було з перекладом. Іноді навіть без перекладу. Це все для мене було зрозумілим. Навіть якісь слова я ще зі школи знала. Що кавун – це арбуз, що гарбуз – це тыква, що драбина – це лестница.

Української мови в школі не було, звичайно. Я її почала вчити, коли вже познайомилася з майбутнім чоловіком. Пам’ятаю першу книгу, яку він мені відправив, це була “Лісова пісня” Лесі Українки. Я її читала, але не дуже в мене спочатку виходило.

Звуки українські дуже відрізняються від російських. Наприклад, мені було важко вивчити тверде “ч”. Для мене це був шок. Потім “вулиця”. Я повторювала оці “-ця”. Немає в російській мові “-ця”. І тому для мене оці слова – паляниця, вулиця, Укрзалізниця – це найважче, що мені доводилося вчити, напевно, в житті.

Також він мені відправив вишиванку. Я в ній ходила в університет. А вони ж не знають, що це українська вишиванка. Побачили вишиванку та й звідки вони знають, як я її отримала і що це українська вишиванка? Бо росіяни самі не знають своєї культури. Наприклад, побачивши будь-який слов’янський костюм, вони вже будуть говорити, що це російський. Вони не бачать, напевно, різниці між своїм, українським, білоруським. Тому якось реагували спокійно. Навіть коли я говорила, що це українська вишиванка, що мені її відправили, тоді реакції були нормальні.

— Як змінилося суспільство після 24 лютого 2022 року?

У мене змінилося все. Ніби маски з людей спали. Почалася війна, і якщо до цього всі підтримували мій вибір і те, що я хотіла поїхати в Україну жити, то після цього почали якось жартувати, ображати. Може, люди хотіли мене так підтримати, казавши: “Та ти не переживай, ще трошки – і ми Львів завоюємо і будете жити в одній країні”. Може, вони хотіли реально так підтримати, але для мене це був просто шок. Ну я не знала, як на це реагувати. А потім, пам’ятаю, я працювала і одна колега питає: “А що там у твого, ще не розбомбили, ще не вбили?” Це було жахливо. А коло близьких друзів всі ці дії не підтримувало. Вони підтримували мене і моє бажання виїхати.

Для батьків це було… я навіть не знаю. Чи вони просто переживали за мене, бо вони самі пережили… Вони з Азербайджанської РСР, тобто вони звідти виїжджали теж під час жахливої ситуації, вони звідти просто втікали, тому вони, може, боялися за мене. Ну але в них спочатку теж був оцей наратив “бандери, нацисти, фашисти”, “тебе там з’їдять, тебе там зненавидять, бо ти вірменка, а не українка”.

Я приїхала і показую їм: от вулиця Вірменська, вірменський прапор висить. Я в Краснодарі не бачила жодного вірменського прапору на вулиці, хіба може десь в консульстві висіти. А тут просто посеред вулиці. І коли я про все це їм розповідала, вони почали так “відтаювати”. Але вони до останнього не підтримували мій переїзд. От взагалі не підтримували.

Знаєте, я завжди говорю: якщо один українець допоміг мені зрозуміти, що я не росіянка, а вірменка, то як він може бути якимось нацистом? Ну як? Ну хіба міг нацист вчити разом зі мною вірменську мову? Ну хіба він міг проявляти отаку цікавість до моєї культури?

— Як відбувся переїзд з РФ до України?

Остаточно я ухвалила таке рішення ще у 2021 році. Але коли почалася війна, виїхати звідти я не могла, шукала варіанти, як це зробити. Розумію, що візу я не можу зробити, тому що громадянам Росії не дають запрошення. Це не може бути віза, щоб я приїхала до нього в гості. Це не може бути туристична віза. Це не може бути студентська віза. Це взагалі не може бути. По ідеї взагалі не може бути ніякої візи.

Після 2022 року я зрозуміла, що мені треба шукати вихід звідти. Але я не знала як. І просто шукала, як мені ту візу отримати, і не виходить нічого. І тоді мій чоловік каже: “Чекай, ти ж вірменка. Може, вони тобі по етнічному походженню дадуть?” І тут я випадково знаходжу людей, які допомагають з реінтеграцією вірмен, з Росії тим паче. І вони мені допомогли з документами, заяву зробити. У 2023 році я їду в Сочі, бо там було вірменське консульство, віддаю їм всі документи. У 2024, в лютому, мені присвоїли громадянство.

Сіла на потяг з Краснодара до Мінеральних Вод, бо не працює аеропорт. Їду я туди, там теж є аеропорт. Мені було дуже страшно. Тому що я читала, що перевіряють, питають, куди їдеш, коли повернешся, нащо їдеш. І, знаєте, мені повезло, тому що я, вірменка, летіла з купою інших вірмен на вірменському літаку у Вірменію. І мене так просто пропустили. Вони просто подивилися: ну вірменка, летить в Вірменію, ну за тиждень повернеться.

Далі я їхала з Єревана літаком до Кишинева. Єдина прикордонна зона, в яку мені було важко попасти, це була саме Молдова. Я думала, мені буде важко попасти в Україну, що мене перевірятимуть, допитуватимуть, але це була Молдова. От молдовани в цьому плані перевіряють всіх. Кожного. Усіх росіян вони відправляють зразу на інтерв’ю до служб. І я була щаслива, що я встигла отримати цей паспорт і я додумалася поміняти реєстрацію російську на вірменський паспорт. Бо коли я купувала квитки, я їх купувала на російський паспорт. І вночі я пишу їм: поміняйте мені реєстрацію на рейс на вірменський паспорт. І навіть з ним мені було важко. Це ж було ще й перед виборами в Молдові.

До мене приїхала моя майбутня свекруха, за що я їй неймовірно вдячна. Бо мій чоловік не міг виїхати. Тільки моя свекруха могла виїхати, щоб мене зустріти. Ми разом перетинали кордон і саме це мені неймовірно допомогло, тому що побачили, що в мене є запрошення, воно є на таку-то, ось вона сидить і вона підтверджує, що мене запрошує. Майбутня свекруха. І тоді питань не виникло.

— Які плани на майбутнє в Україні?

Я дуже хочу вступити в університет. Тому що моя мрія стати журналістом нікуди не зникла. Я тільки відклала її для того, щоб бути саме тут і працювати тут. Я ходила в університет Франка. Зараз я займаюся тим, що намагаюся вчитись і готуватися до всіх співбесід. Я маю написати листа до Міністерства освіти, бо саме вони можуть мені дати дозвіл на вступ. Я маю підготуватися, скласти іспит з історії, літератури.

Марал Багян у день одруження. Фото надала Марал Багян

Моя ціль – це українське громадянство. Але я розумію, щоб його отримати, потрібно на 100% відмовитися від російського громадянства. А щоб це зробити, я маю прийти в Єревані в їхнє консульство і сказати, що маю вірменський паспорт.

Мене зупиняє тільки ось це — печатка, що я перетнула український кордон. Я розумію, що мене або будуть переслідувати, або я живою звідти не вийду. Ну, тобто, мені страшно. Я мрію, що колись попаду додому. Але думаю, що це має статися щось неймовірне. Має закінчитися війна, влада має змінитися. І я маю відчувати себе максимально безпечно, щоб туди потрапити.