Війна на порозі: Історія переживань і надії

Як сприйняли початок вторгнення?

— На той момент ніхто не вірив, що це станеться. Було відчуття, що це лише чутки. Коли наш дім опинився в безпосередній близькості до дій, все загалом змінилося. Я жила на прикордонній смузі, тож ми відчули цей жах з перших днів — наше село стало одним із перших.

Зміни у селі

— Після вторгнення я відмовилася від викладання. Це було миттєве рішення. Навколо панував хаос. Люди були в розпачі, а страх накривав з головою. Витримувати ці емоції було дуже важко.

Безпосередні спостереження

— Пам’ятаю дні, коли кожен момент міг стати останнім. З вікна дому я бачила ворожу техніку, що вдиралася в нашу країну. Це стало жахливим спогадом, який не можу забути.

Реакція людей

— Люди відреагували по-різному. Багато хто був втраченим і наляканим, але дивувало, що деякі, кого я знала, зраджували — переходили на бік ворога. Це було болісно бачити, як ті, хто носив вишиванки, раптом почали цькувати своїх.

Важкі часи

Перше: фізичний та емоційний тягар

— Було важко сконцентруватися. Чути, як гудуть двигуни ворожої техніки, було страшно. Наші прикордонники намагалися захистити нас, але сил вистачало не на всіх.

Друге: вирішення про виїзд

— Відчули, що потрібно виїжджати, вже на початку. Але мігрувати було важко, бо тривали бої.

Третє: перешкоди

— Весь цей час мій чоловік був в полоні. Я шукала його, знаючи, що він живий. Але й втікти було страшно — стара машина, діти… так багато причин зупиняло.

Як виживали без чоловіка?

— Якщо чесно, я трималася лише на залишках сил. Сподівалася, що це тимчасово. Підтримувала дітей, хоча всередині все крутилося. Але показувати страх — не можна. Я вірила в Бога та в нашу перемогу.

Що брали з собою?

— Взяли лише найнеобхідніше: документи, трохи їжі та гроші. Чекали цілого року на звільнення чоловіка, що ускладнювало ситуацію.

Подорож до безпеки

— До кордону з Росією потрапити було непросто — нас не пропускали. Годинами ми стикалися з погрозами, емоційним тиском. Пам’ятаю, як нам хотіли вручити російські паспорти, а я, не зважаючи на тиск, відмовилася.

Що далі?

— Коли нарешті перетнули кордон, плакали. Це були сльози радості і горя одночасно. Відчуття свободи було неймовірним. Коли почули український радіопередачу, співали пісень разом.

«Перше місто» і возз’єднання

— Ми вирішили їхати до Вінниці, де залишався мій старший син. Після всього пережитого — його обійми стали найціннішими.

Адаптація в новому місті

— Складно було на початку: незнайоме місто, проблеми з житлом і роботою. Але думка про нове життя давала сили.

Наразі живу в Рівному

— Зараз проживаю в Рівному. Затишне місто, обрали його, бо тут були мої колеги, які підтримали мене з першого дня.

Ставлення місцевих до переселенців

— Різниця не відчулася, але іноді люди дивуються, що ми теж говоримо українською. Загалом, зустрічаю добре ставлення.

Що для мене означає «дім»?

— Бараниківка, моє рідне село, залишиться в серці назавжди. Це спогади, мої діти, два садочки, висаджені з любов’ю.

Мрії про повернення

— Мрію повернутися. Уявляю, як закінчується війна, і наше село знову розквітає, де люди живуть в мирі.

Слово підтримки тим, хто у важкі часи

— Не втрачайте надії. Все буде Україна!