З допомогою Україні з боку Німеччини формально все виглядає більш ніж переконливо. Берлін залишається найбільшим європейським донором Києва – як у військовому, так і в економічному вимірі. Рішення правлячої коаліції збільшити фінансування України у бюджеті 2026 року до рекордних 11,5 мільярда євро лише підкреслює цю лінію: артилерія, дрони, бронетехніка, Patriot. Паралельно Німеччина різко нарощує власні оборонні витрати, готуючись до сценарію прямого зіткнення Росії з НАТО у перспективі найближчих років.
Але за фасадом стратегічної рішучості дедалі чіткіше проявляється внутрішня напруга. Німеччина все ще залишається глибоко розділеною у ставленні до Росії. Схід країни значно скептичніше налаштований щодо військової допомоги Україні, санкцій і навіть самого трактування причин війни. На цьому тлі зростає популярність “Альтернативи для Німеччини” – партії, яка відкрито ставить під сумнів підтримку Києва, говорить про відновлення енергетичних зв’язків з Москвою і водночас звинувачується у грі на користь Кремля.
Паралельно Німеччина стрімко відходить від ролі суто економічного гіганта й готується до статусу повноцінної військової сили. На тлі оцінок про можливий конфлікт Росії з НАТО протягом 2–3 років Берлін різко нарощує оборонні витрати, модернізує бундесвер і збільшує чисельність армії. Переозброєння стає не лише відповіддю на російську загрозу, а й спробою перетворити Німеччину на ключового воєнного лідера ЄС, зламавши старий баланс сил у Європі.
У такій конфігурації Берлін намагається одночасно бути лідером Європи, гарантом безпеки та арбітром внутрішніх протиріч. Питання лише в тому, чи вистачить Німеччині політичної єдності й стратегічної витримки, аби втримати цей баланс – і що станеться з українським питанням, якщо внутрішній маятник хитнеться в інший бік.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень при Шведському інституті міжнародних відносин Андреас Умланд.
– Німеччина серед лідерів щодо економічної та військової допомоги Україні. На 2026 рік правляча коаліція погодила збільшити допомогу з 8,5 до 11,5 млрд євро. Ця підтримка й надалі спокійно буде надходити чи будуть перепони, зважаючи на те, що частина політичних сил виступає проти продовження цього процесу?
– Ці цифри справді виглядають вражаюче, але лише на тлі того, що Німеччина є найбільшою економікою Європи. Вона об’єктивно може допомагати більше. Для неї це не настільки великі суми. Якщо подивитися на співвідношення до ВВП, то, скажімо, скандинавські та балтійські країни надають Україні навіть більшу допомогу, ніж Німеччина.
Щодо проблем, пов’язаних із цією допомогою, то вони дійсно є. Одна з них, як ви правильно зазначили, політичний чинник. Передусім ідеться про правопопулістську, правоекстремістську партію “Альтернатива для Німеччини”, яка особливо сильна в східних землях, колишній території радянського блоку. Але є й лівопопулістські сили, які розглядають Німеччину як країну, що має ізолюватися від європейських і світових процесів, не допомагати таким державам, як Україна, і зосередитися виключно на власних проблемах. На жаль, цей наратив досить популярний, особливо в Східній Німеччині. Це одна з причин, чому питання допомоги Україні є політично чутливим. Вона велика в абсолютних цифрах, але не є надмірною для Німеччини.
Інша проблема – обмежені можливості самого німецького військово-промислового комплексу. Він менш розвинений, ніж у Сполучених Штатах. Саме тому значна частина американської зброї, яка надходить в Україну, фактично закуповується такими країнами, як Німеччина чи іншими європейськими державами, у США.
– Українські біженці. Наскільки це гостре питання для Німеччини? Не секрет, що у Європі наявна втома через цей чинник. Канцлер Мерц нещодавно закликав президента Зеленського забезпечити, щоб молодь залишалася в Україні і не виїжджала до Німеччини, адже потік зростає. Правляча коаліція також запровадила певні, хоч і невеликі, але все ж обмеження щодо підтримки українців, які прибули раніше. Наскільки німецьке суспільство сьогодні гостро сприймає це питання? Чи є реальна втома від присутності українців у Німеччині?
– Питання міграції й біженців є одним із ключових у Німеччині, як і в інших західних країнах. Але воно стосується не лише й не стільки українців, які перебувають у дещо іншій категорії, ніж мігранти з країн Близького Сходу, Африки чи Азії. Тому принципово антагоністичного ставлення саме до українців немає. Звісно, окремі негативні настрої існують, але українці значно швидше інтегруються.
Також діє фактор історичної відповідальності. Багато німців пам’ятають про злочини Вермахту і СС на території України, і це формує певне відчуття відповідальності сьогодні. До того ж у Німеччині добре розуміють, що саме робить Росія в Україні, і це впливає на більш толерантне ставлення.
До недавнього часу існувала ще одна особливість: перша хвиля українських біженців після початку повномасштабної війни 2022 року отримала соціальну підтримку на рівні німецьких громадян, а не як інші категорії біженців. Зараз це змінили. Сьогодні українці отримують трохи меншу підтримку, ніж німці, але дещо вищу, ніж інші біженці. При цьому дійсно нині дедалі активніше обговорюється питання, чи має Німеччина приймати велику кількість чоловіків з України, які потенційно могли б залишатися в Україні та бути мобілізованими. Але при цьому я не бачу масового або системного негативного настрою проти українських біженців.
Українці занадто добре інтегруються в німецьке суспільство. Вони отримують роботу й стають корисними для економіки. Для Німеччини це теж важливо, адже вона, як і більшість сучасних держав, має серйозну демографічну проблему. І вирішити її завдяки мігрантам з Африки чи Азії складніше, бо вони гірше інтегруються. Українці відносно швидко вивчають мову, здобувають освіту і працевлаштовуються.
– Членство України в ЄС. Зазначається, що навіть у так званому мирному плані Трампа закладено ідею прискореного вступу України, мовляв, уже у 2027 році. Фрідріх Мерц заявив, що 2027 рік є нереалістичним і що Україна має пройти всі процедури, як і інші країни. Як зараз у німецькій владі сприймають перспективу вступу України до Євросоюзу?
– Я думаю, що ідея швидкого вступу України до ЄС з американського боку виникла через недостатнє розуміння того, як функціонує Європейський Союз. У США часто не усвідомлюють, що ЄС – це зовсім інша організація, ніж НАТО, де виконання умов вступу є відносно швидким процесом. У ЄС перед вступом необхідно повністю адаптувати законодавство та систему державного управління. Тому ця ідея, хоч і популярна в Україні, на жаль, виглядає малореалістичною.
Обговорюється варіант часткового вступу, але я теж погано уявляю, як це може працювати. До того ж Європейський Союз формально має статтю про взаємну оборону, подібну до статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Але ЄС не створений як оборонний союз. Проблема в тому, що у разі вступу України ця стаття автоматично набула б принципово іншого значення. До війни з Росією питання її практичного застосування фактично не існувало. Тепер воно стало ключовим. Я не уявляю, щоб Україна вступила в ЄС, а блок був готовий реально забезпечувати серйозні оборонні гарантії. Тому, коли Мерц говорить про нереалістичність 2027 року, він, імовірно, має на увазі саме глибину і тривалість реформ – передусім у законодавстві та державному управлінні України.
– У Німеччині зараз чіткий розлам. Канцлер виходить з того, що діалог із Путіним можливий лише після війни і “за певних умов”. Натомість про діалог з Кремлем говорять не тільки у проросійській АдН, але й у СДПН, де Мерцу пропонують “виявити більше сміливості та ініціативи в українському питанні” та запропонувати прямі переговори з Путіним. Виникає просте запитання: що саме відновлювати і в якому вигляді?
– Тут, на мій погляд, ключове питання – який саме діалог і про що він має бути. Якщо йдеться про пошук компромісів заради перемир’я, то, думаю, навіть Мерц не був би категорично проти. Але якщо йдеться про відновлення тієї співпраці між Росією і Німеччиною, яка існувала до 2022 року, глибокої, широкої і, на жаль, такої, що не зупинилася навіть у 2014 році, то це вже неможливо.
Те, що я зараз бачу в Німеччині, – це масштабне переосмислення попередньої політики щодо Росії. І це стосується не лише Мерца чи окремих політиків, а й суспільства загалом. Дедалі більше людей усвідомлюють, що ця політика була помилковою і що співпраця з Росією в такому форматі була стратегічною помилкою. Я думаю, що того партнерства, а я б навіть сказав, своєрідної “дружби” між Німеччиною і Росією, більше не буде. Принаймні доти, доки не відбудеться не просто зміна президента, а зміна самого режиму в Росії. А можливо, вже й після розпаду Росії як держави.
– Але ж очевидно, що Німеччина досі розділена у ставленні до Росії. Водорозділ між Східною і Західною Німеччиною зберігається навіть після десятиліть об’єднання. Якщо брати ставлення до України, то мешканці східних земель менш схильні підтримувати допомогу і частіше, умовно кажучи, виправдовують дії Путіна.
– Це питання, мабуть, навіть більше до психологів або істориків, ніж до політологів. Але моя інтерпретація така. Ми говоримо вже про понад 35 років після об’єднання Німеччини, і водночас східнонімецьке суспільство в багатьох аспектах залишається менш ліберальним. Моя інтерпретація полягає в тому, що певні риси – навіть довоєнної Німеччини до 1945 року – частково збереглися в культурі східних земель. У результаті сьогодні приблизно половина східних німців не підтримує допомогу Україні і виступає проти санкцій щодо Росії.
Є й інші пояснення: помилки під час об’єднання, радянський досвід, соціально-економічні фактори. Але, на мій погляд, ключове – це відсутність тієї ліберальної трансформації, яка відбулася на Заході наприкінці 60-х років. Саме вона й досі розділяє Схід і Захід – не лише в питанні України чи Росії, а й у ширшому світоглядному сенсі.
– Щодо підготовки Німеччини до можливого нападу Росії на НАТО. У Європі дедалі частіше говорять про можливий напад Росії на НАТО за 2–3 роки. Німеччина заявляє про модернізацію бундесверу, зростання бюджету й чисельності військових. Це вже реальна підготовка чи поки що більше плани й декларації?
– Реальні кроки є, але проблема схожа на ту, що існує з допомогою Україні. У Німеччині залишаються сильні політичні сили, які виступають проти переозброєння. Вони вважають, що слід зосередитися на соціальній системі, освіті, підтримці бідних, а не вкладати кошти в оборону. У багатьох німців досі живе уявлення, що війни в Європі були тому, що Німеччина до 1945 року була агресивною, а миру після 1945 року вдалося досягти саме тому, що країна стала пацифістською. Звідси логіка: якщо ми залишимося мирними, то й нас не чіпатимуть. Це, до речі, дуже нагадує українські настрої до 2014 року – мовляв, ми нікого не чіпаємо, отже, і нас не зачеплять. У Німеччині ця філософія, на жаль, досі зберігається у значної частини суспільства.
Друга проблема – це реальний стан бундесверу. Протягом останніх 30 років він перебував у вкрай занедбаному стані. Щоб його відновити, потрібні масштабні реформи, великі інвестиції і, головне, час. Тому процес іде повільно, хоча напрямок уже правильний.
– Тобто політична воля все-таки є реально переозброїтися і зробити Німеччину іншою?
– Так. Попри пацифістські настрої, сьогодні вже понад 50% населення підтримує реформу бундесверу та інвестиції в оборону. Але ці реформи складно реалізувати швидко. Після завершення холодної війни бундесвер перетворився на надмірно бюрократизовану структуру. Існує навіть жарт, що бундесвер більше боїться аудиту з боку власного уряду, ніж Росію. Цю систему зараз намагаються змінити, але стартові умови були дуже складними, тому все відбувається повільно.
– Наскільки масштабне переозброєння Німеччини може створити напруження всередині ЄС? Багато років Німеччина була гаманцем Євросоюзу і залишається ним. Тепер вона хоче отримати, умовно кажучи, і зброю в руки. Це не надто добре сприймається у Франції, з огляду на історію і в Польщі. Чи може переозброєння Німеччини реально призвести до внутрішніх конфліктів у Європі, якщо її армія стане найсильнішою на континенті?
– Це радше схематичний підхід. До речі, він досить популярний у США. Наприклад, теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер у книзі “Трагедія великих держав” ще у 2001 році спекулював, що переозброєння Німеччини може призвести навіть до альянсу Франції з Росією проти Берліна. Але сьогодні ця логіка виглядає застарілою. Зараз усе навпаки. І поляки, і французи, і італійці радше хочуть бачити сильнішу Німеччину. Вони очікують від неї лідерства. Проблемою є не сила Німеччини, а її відсутність у військовому вимірі.
Німеччина залишається гаманцем ЄС і водночас глибоко проєвропейською країною, яка підтримує ідею подальшої інтеграції Європейського Союзу. Сьогодні її не сприймають як загрозу. Ці часи залишилися в минулому.
– Після перемоги на виборах Мерц одразу задав інший, жорсткіший тон – не як Меркель чи Шольц. Він претендує на лідерство в Європі, активно опонуючи і Путіну, і Трампу. Чи здатен він реально зробити Німеччину політичним і безпековим лідером ЄС?
– Мені здається, це було б добре, і Мерц для мене став певним приємним сюрпризом. Він людина, яка прийшла в німецьку політику з економічної сфери, тому в мене не було щодо нього завищених очікувань. До того ж у його біографії є попередні висловлювання щодо Росії – з інших часів, які виглядали, скажімо так, доволі дивно. Але зараз він проявив себе як принциповий захисник європейських цінностей, України, міжнародного права і так далі. І він дійсно і риторично, і практично відіграє зараз, я б сказав, лідерську роль. Водночас я не став би перебільшувати значення однієї країни. Традиційно Німеччина в ЄС завжди діяла у співпраці з іншими державами.
Класичним був тандем із Францією. Зараз він, мабуть, дещо змінюється. Раптово активнішу роль почала відігравати Італія. Не до кінця зрозуміло, що буде з Великою Британією, яка після Брекзиту знову переглядає своє ставлення до Європейського Союзу.
Крім того, існують інституційні механізми: Єврокомісія, Європейський парламент, Рада ЄС, де також є люди, вплив яких на загальну європейську політику постійно зростає. Тому я не думаю, що Мерц зможе бути єдиним лідером. Він, безумовно, відіграватиме роль риторичного й політичного лідера, але сам механізм функціонування Євросоюзу – це колективне лідерство. Це кілька країн, які беруть на себе цю роль, а не одна держава, навіть така, як Німеччина.
– Але ж хтось має задавати тон навіть у Європейському Союзі. Колективність – це красиво, але, як показують останні роки, вона у ЄС дуже часто дає збій. І навіть якщо не брати Угорщину чи Словаччину – там усе більш-менш зрозуміло. Є й прецедент Бельгії, яка так і не погодилася на використання заморожених активів. Загалом світ дуже змінився, а ось ЄС, здається, все ще ні.
– Складно сказати. Це нова ситуація для Європейського Союзу, і сам він не був створений для таких умов. Це передусім економічний союз із певною політичною надбудовою. Питання оборони й безпеки традиційно належали до компетенції НАТО та неформального трансатлантичного союзу між Західною Європою і США.
Згоден, світ дуже змінився, а Європейський Союз досі функціонує в межах Лісабонського договору 2009 року, коли діяла стара система. Переробити чи перебудувати ЄС надзвичайно складно, бо для цього потрібна згода всіх держав-членів. А зараз є такі, умовно кажучи, “дисиденти”, як Угорщина, Словаччина, і, можливо, згодом Чехія. Не зовсім зрозуміло, що буде з Австрією чи іншими країнами.
Мені здається, що зараз може зіграти роль “коаліція охочих”, яка сформувалася навколо підтримки України. До неї входять і неєвропейські країни – Японія, Австралія, Канада та інші. Можливо, саме ця коаліція демократій у майбутньому представлятиме інтереси демократичного світу. До речі, Угорщина до цієї коаліції не входить. І, ймовірно, виникатимуть нові формати співпраці. Тим більше що Європі потрібні неєвропейські партнери. Якщо це не будуть Сполучені Штати, то Японія, Австралія, Канада відіграватимуть дедалі більшу роль.
– Щодо “Альтернативи для Німеччини”. Ультраправа, проросійська партія, яка, за деякими опитуваннями, виходить на перше місце на федеральному рівні. Наскільки серйозною проблемою сьогодні є АдН для Німеччини?
– Я думаю, це одна з найбільших проблем для Німеччини, хоча й не в тому сенсі, як це часто уявляють, мовляв, АдН стане урядовою партією і навіть висуне канцлера. Я не думаю, що це станеться. Причина – виборча система Німеччини і структура правого політичного спектра. Фактично є лише одна партія, яка теоретично могла б стати коаліційним партнером АдН на федеральному рівні, – це ХДС, християнські демократи, партія Мерца. Але ХДС навряд чи піде на таку коаліцію, бо це означало б внутрішній розкол і фактичний розпад партії.
АдН могла б стати урядовою партією лише в разі принципової трансформації – так, як це сталося зі “Шведськими демократами”. У Швеції ця партія починала як правоекстремістська, навіть неонацистська, але згодом перетворилася на правоконсервативну силу, з якою нині співпрацюють правоцентристські партії. У Німеччині такого поки що не видно. Тому АдН залишатиметься проблемою для німецької політики, ймовірно, увійде до земельних урядів у деяких регіонах, але прямого впливу на федеральну урядову політику вона не матиме. Спроба союзу з нею призвела б до серйозного розколу в самій ХДС. Єдиний сценарій, за якого це могло б стати можливим, – якщо АдН сама перетвориться на іншу партію, зокрема змінить свою позицію щодо України та Росії.
– В АдН суперечливі сигнали від лідерів партії: Вайдель критикує контакти з РФ, а Хрупалла називає Путіна “нормальним” і заперечує загрозу. Лунають ідеї повернути газ і забрати допомогу Україні. Певна зміна риторики від частини партії – намагання сподобатися виборцям у західних землях?
– Там справді є різні голоси. Але зараз більший вплив має саме проросійське крило. Водночас є й політики, зокрема сама Аліса Вайдель, які дедалі більше усвідомлюють, що це серйозна проблема для розвитку партії. Вона розуміє, що проросійська позиція блокує можливість коаліції з ХДС.
Хрупалла – східнонімецький політик, і він відображає настрої значної частини виборців АдН у Східній Німеччині. Для багатьох із них Путін і сучасна Росія — це символ минулого, уявного порядку, коли “все було зрозуміло”, не було іммігрантів і хаосу. Вони переносять власні фрустрації на образ Путіна. Тому проросійськість АдН нікуди не зникла.
– Енергетичне співробітництво Німеччини та Росії. Ви казали, що повернення до політики до 2022 року неможливе. Але такі заклики лунають не лише від АдН, а й від окремих голосів у СДПН. Мовляв, економіка Німеччини просідає, американські обмеження за Трампа б’ють по промисловості, потрібні дешеві енергоресурси. Це неможливо принципово чи гіпотетично все-таки можливо через кілька років?
– Я бачу це можливим лише в разі зміни режиму в Росії. Я не можу уявити співпрацю з російським режимом, який зберігає імперські амбіції. Так, між Росією і Німеччиною існує певна природна економічна взаємодоповнюваність – ресурси з одного боку і технології з іншого. Але це можливо лише із зовсім іншою Росією.
– Заява про 70 мільярдів, які АдН хоче “повернути” з України, – чистий популізм чи все ж певна загроза?
– Це популізм. Юридичних підстав для цього немає, бо більшість цієї допомоги не була кредитами. Але людям легко продати ідею, що гроші “віддали чужим”, замість витратити на власні школи, інфраструктуру чи дітей.
