Я працюю у сфері глянцевої преси з 2014 року. Добре пам’ятаю той день, коли наша видавчиня терміново зібрала редакцію для оголошення новини про звільнення всіх співробітників і закриття журналу. Сам перегляд фільму «Диявол носить Prada 2» для мене розпочався не з яскравої, насичено червоної тафтяної сукні від Balenciaga, у якій Міранда елегантно з’являється на престижному заході, імітованому на зразок Met Gala, а зі спонтанних флешбеків. Варто зазначити, що Анна Вінтур насправді поводиться стриманіше на червоних хідниках, ніж її героїня Міранда.
Тоді видавчиня сказала нам: «Вам пощастило, адже ви — першопрохідці. Після вас закриються інші видання, тож у вас з’явиться більше часу та можливостей знайти нове місце». Неодноразово під час фільму я ловила себе на відчутті, що сюжет начебто відбувається не в сьогоденні – у світі, де ринок моди та медіа вже давно трансформувався під впливом цифрових технологій. Кожен редактор виконує безліч ролей і завантажений роботою значно більше, ніж це було в минулі «золоті часи». Темпи, з якими рухаються індустрії медіа й моди, справді надзвичайні.
У фільмі звучить фраза: «Глянцеві журнали ніхто не купує». Однак існує одне важливе «але»: читають їх навіть більше, і тому видавці дедалі більше орієнтуються на метрики — кількість переглядів, кліків, онлайн-продажів. Ті, хто, як персонаж Емілі, перейшов на бік брендів, добре розуміють, як усе працює зсередини, тому знають, на які механізми впливати, щоб отримати бажане.
Питання секонд-хенду в цій стрічці я чекала з самого початку. Нещодавно з’явилася новина про те, що Vinted — популярна платформа, де користувачі продають вживаний одяг — посіла третю позицію за популярністю серед модних рітейлерів у Великій Британії. Зірки змагаються за виняткові архівні вбрання Mugler, покоління Gen Z полює за брендами, які в 2000-х здавалися поганим тоном, а героїня Енді із задоволенням демонструє вінтажний Margiela, знайдений в італійському бутіку. Їй надзвичайно личать білі брюки крою barrel leg від Nili Lotan та синій жакет. На мою думку, це найкращий образ героїні у фільмі (окрім сірої максісукні Chanel у стилі Лагерфельда), який повністю відображає її індивідуальність і характер — прагнення йти проти модних віянь просто через глибоке відчуття справедливості.
Протягом фільму постійно виникає враження, що історія могла б мати місце принаймні десять років тому. Глядачів нагадують про ностальгію за «Сексом і містом», коли Енді виходить з під’їзду нью-йоркського будинку, який міг би бути домівкою Керрі. Час минає, а Емілі все ще носить той самий яскравий блакитний тінь. Єдина сучасна деталь — кмітлива асистентка Енді, представниця покоління Gen Z. Їй та темі поколінь можна було б приділити більше екранного часу.
Стилістка картини, Моллі Роджерс, яка довгий час співпрацювала з Патрісією Філд — відомою стилісткою, яка створила образ Керрі Бредшоу, — є справжньою досвідченою професіоналкою в цій індустрії. Вона прагнула вшанувати геніальних творчих дизайнерів нашої епохи, таких як Джорджо Армані, Жан-Поль Готьє, Рік Овенс, Дріс ван Нотен. Їхні вироби мелькають у фільмі час від часу — прикладом є жакет з китицями на героїні Міранді. Для персонажа Енді стилістка обирає ефектні образи, проте, на мою думку, вони зовсім не відповідають її характеру — синя сукня Paco Rabanne, прозора блуза Armani Privé з декоративною краваткою і безліччю пайєток не надто підходять цьому типажу. Немов глядачів під час перегляду ніби «загойдали» сяйвом пайєток. Варто наголосити, що редактори глянцевих видань не носять пайєтки щодня, навіть під час Тижня моди. Ще одна улюблениця стилістки — елітарна дизайнерка Габріела Гірст. Її сукню Енді обирає для поїздки до Гемптонсу. Вартість цієї сукні становить приблизно 8000 доларів США.
Наратив фільму будується на ідеї, що глянцева журналістика є нібито несправжньою. Для тих, хто працював у цій сфері, це може здатися навіть дещо образливим. Адже вже в 1960-х роках журнал Marie Claire став першою глянцевою платформою, яка підняла тему заборони абортів. Так само, як під час Другої світової війни, так і під час сучасного конфлікту в Україні, глянець завжди відображав реальність. Цікаво, наскільки подібні оцінки неприємні для фахівців, які працюють у консалтингових агентствах, враховуючи присутній у фільмі гумор на цей рахунок.
Коли сюжет із середини стрічки починає все більше наближатися до формату екшн-бойовика в стилі «бондіани», постає думка, що Анну Вінтур навряд чи «рятують» її асистентки. Коли потрібно проявити рішучість і прийняти доленосні рішення стосовно дизайнерів, обкладинок чи заходів, можна бути впевненими, що саме вона робить кілька дзвінків. Вона визначає, в якій ролі перебувати та на який термін, і навіть після офіційного виходу зі складу редакції здатна консультувати професіоналів індустрії моди протягом довгого часу.
Раптово з роздумів вириває фраза чоловіка Міранди про затримку рейсу з Копенгагена. Зауважу, що останнім часом Голлівуд досить часто згадує столицю Данії. Наприклад, у мультфільмі «Зоотрополіс 2» на питання звірят щодо місця призначення однієї труби відповідають, що вона веде до Копенгагена. Можливо, скоро з’явиться новий проєкт — «Емілі у Копенгагені» (після подій у Греції). Лілі Коллінз і так часто буває гостею в цій північній столиці.
Наприкінці фільму сюжет приводить до фіналу, що сприймається як справжній бальзам для душі для тих, хто по-справжньому полюбив першу частину «Диявол носить Prada». Знову з’являється знайомий синій светр, проте уже в дещо модернізованому вигляді — перетвореній на жилет у стилі DIY. Моя сусідка за переглядом відмітила: «Цей фільм не для тих, хто працює у модній індустрії, він створений для тих, хто уявляє моду як дещо надзвичайне, ексцентричне, далеке від повсякденного життя». Попри цю думку, фільм демонструє, що мода — це про життя, про відчуття внутрішнього стану, про усвідомлення моменту, про помилки й задоволення від змін, а також про те, що нове — це часто добре забуте старе.
