Огризко пояснив, чому Путін ігнорує сигнали про мир та чого Україні вимагати від Заходу
Колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко в інтерв’ю 24 Каналу проаналізував заяви президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва щодо війни Росії проти України, поведінку Кремля та можливі сценарії подальшого розвитку подій.
Дипломат також розповів, коли, на його думку, остаточно сформувався імперський світогляд Владіміра Путіна, чому Москва прорахувалася в лютому 2022 року і яку чітку позицію Київ має просувати у діалозі з партнерами.
Токаєв нагадав Путіну про відсутність причин для війни
Під час публічних контактів із російським керівництвом Касим-Жомарт Токаєв порушив тему війни проти України та фактично наголосив: реальних підстав для її початку і продовження немає. Йшлося не лише про історичні аргументи, якими часто оперує Кремль, а й про нібито загрози безпеці Росії.
Володимир Огризко звернув увагу, що весь виступ президента Казахстану був витриманий у звичній дипломатичній манері. У ньому звучали слова про співпрацю, дружбу, партнерство та інші традиційні для таких зустрічей формули.
Водночас найважливішим став фінальний акцент. Токаєв дав зрозуміти, що війна не потрібна нікому, а отже її варто зупинити.
Кремль почув, але не змінив позиції
За словами Огризка, реакція російської сторони показала: Путін не готовий сприймати навіть обережні заклики до припинення бойових дій. Після розмови прозвучали заяви, що Росія начебто ще не досягла поставлених цілей.
Це означає, що для Кремля війна залишається не просто інструментом зовнішньої політики, а способом утримання влади всередині країни. Будь-який реальний рух до миру може бути сприйнятий російським режимом як ознака слабкості.
Огризко припустив, що слова Токаєва могли бути не лише особистою позицією Астани. Казахстан має тісні зв’язки з Китаєм, тому такий меседж можна розглядати як дуже делікатний східний сигнал Москві: продовження агресії стає дедалі небезпечнішим і для самої Росії.
Путін, на думку дипломата, живе у власній інформаційній бульбашці, де його уявлення про світ не стикаються з реальною ситуацією.
Коли почав формуватися путінський шовінізм
На думку Володимира Огризка, витоки нинішньої російської політики варто шукати значно раніше, ніж у промові Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року. Світогляд майбутнього російського лідера, переконаний дипломат, формувався ще наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років, коли той працював у структурах КДБ.
Саме там закріплювалася ідея про «велику Росію», яка нібито має право домінувати над сусідами, відновлювати контроль над колишніми територіями СРСР і нав’язувати власні правила. Згодом ці переконання стали основою державної політики Кремля.
Важливим маркером стала заява Путіна 25 квітня 2005 року, коли він назвав розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Мюнхенська промова у 2007 році, за оцінкою Огризка, лише продемонструвала те, що вже давно визрівало в російській владній системі.
Чому світ недооцінив небезпеку
Тоді чимало політиків у Європі та Україні не сприйняли риторику Кремля як пряме попередження. Російські заяви здавалися черговою порцією агресивної пропаганди, яка не обов’язково перейде у реальні дії.
Однак Москва поступово готувала ґрунт для реваншистської політики. Вона посилювала вплив у європейських країнах, шукала лояльних політиків, просувала вигідні для себе наративи та використовувала економічні зв’язки як важіль тиску.
Огризко зазначив, що ще в ті роки порушував питання про необхідність змінити підхід до Росії. Проте загальний настрій залишався обережним: Москву продовжували називати складним, але стратегічним партнером.
Росія вже тоді демонструвала вороже ставлення до України
Колишній глава МЗС наголосив, що напруга у відносинах із Росією накопичувалася задовго до відкритої агресії. Москва застосовувала торговельні обмеження, провокувала газові конфлікти, вводила заборони на українські товари та постійно шукала способи посилити залежність Києва.
Особливо показовою була ситуація навколо Чорноморського флоту в Криму. Під час переговорів російська сторона, за словами дипломата, демонструвала небажання залишати півострів і прагнула зберегти військову присутність там на невизначений термін.
Водночас тиск давав результат. Коли Україна займала тверду позицію, Росії доводилося відступати або шукати компроміс.
Чому повномасштабне вторгнення стало несподіванкою
Перед 24 лютого 2022 року багато експертів сумнівалися, що Росія наважиться на масштабну операцію проти всієї України. Наявних сил, які Москва стягнула до кордонів, здавалося недостатньо для окупації настільки великої держави.
Як пояснив Огризко, задум Кремля, найімовірніше, полягав не в тотальному захопленні країни. Росія розраховувала швидко взяти Київ, змінити владу та нав’язати Україні підконтрольний режим.
Цей сценарій провалився через кілька ключових причин:
- українські Сили оборони зірвали російський бліцкриг;
- суспільство не підтримало окупантів і масово долучилося до спротиву;
- Кремль недооцінив прагнення українців до свободи та незалежності;
- російська розвідка передавала керівництву викривлену, зручну для нього інформацію.
Україна поступалася Росії за багатьма кількісними військовими показниками, але вирішальним фактором стала не лише техніка чи чисельність армії. Спротив українців зламав головний розрахунок Москви — на швидку капітуляцію держави.
Чому заявам Кремля про переговори не варто довіряти
Огризко радить дуже обережно ставитися до будь-яких повідомлень із Москви про можливе перемир’я, переговори або готовність до компромісу. За його словами, заяви російської влади часто не мають нічого спільного з реальними діями на фронті та в міжнародній політиці.
Кремль може поширювати сигнали про припинення вогню, щоб послабити підтримку України, виграти час для відновлення військових ресурсів або спробувати нав’язати вигідні собі умови. Тому перевіряти потрібно не слова, а конкретні кроки Росії.
Для Путіна війна стала механізмом виживання режиму
Колишній міністр вважає, що Путін особисто опинився у пастці власної агресії. Завершення війни без досягнення заявлених цілей створює для нього серйозні внутрішньополітичні ризики.
У Росії існують різні групи впливу, які зовні можуть демонструвати єдність, але фактично конкурують між собою. На тлі економічних проблем, втрат на війні та міжнародної ізоляції будь-який очевидний провал може загострити боротьбу всередині російської верхівки.
Саме тому Москва, ймовірно, і надалі намагатиметься тиснути на Україну, домагаючись поступок. Для Кремля прийнятним виглядає лише такий сценарій, за якого Київ відмовляється від частини власних територій і фактично визнає наслідки агресії.
Якою має бути стратегія України у переговорах із партнерами
Огризко наголошує: Україна повинна чітко формулювати не лише поточні військові потреби, а й стратегічну мету. Поставки озброєння, систем ППО, дронів, боєприпасів і фінансова підтримка критично важливі, проте вони є тактичними елементами більшого плану.
Ключове питання полягає у тому, яким має бути справедливий результат війни та які умови не можуть бути предметом торгу. Українська позиція, на думку дипломата, має залишатися зрозумілою для всіх союзників.
Базові вимоги України до Росії
Серед принципових пунктів, які Київ має постійно порушувати у міжнародній комунікації, Огризко назвав такі:
- Повне виведення російських військ з усієї території України.
- Відшкодування Росією завданих збитків і компенсація руйнувань.
- Притягнення до відповідальності осіб, причетних до воєнних злочинів.
- Відновлення поваги до міжнародного права, державного суверенітету та кордонів України.
Російські зміни до власного законодавства чи Конституції не можуть бути аргументом для збереження окупації. Якщо Москва сама оголосила українські території частиною Росії, це не скасовує міжнародно визнаних кордонів України.
Санкції мають бити не по символах, а по здатності Росії воювати
Окрему увагу Володимир Огризко звернув на санкційну політику Заходу. Обмеження проти окремих осіб, компаній чи секторів важливі, але самі по собі не завжди створюють достатній тиск на Кремль.
На його думку, партнери України мають переходити від точкових рішень до більш системних кроків. Передусім ідеться про максимальне скорочення торговельних, фінансових і технологічних зв’язків із державою-агресором.
Європа та США можуть посилити спільну позицію, якщо зосередяться не лише на гаслах про справедливий мир, а й на конкретних інструментах примусу Росії до припинення війни. Для цього потрібні скоординовані дії, стійка військова підтримка України та послідовне виконання вже запроваджених обмежень.
