Микита Козлов зустрів війну ще підлітком у 2014-му, коли разом із друзями вистежував техніку бойовиків на вулицях рідного Рубіжного. Сьогодні він — досвідчений боєць Сил оборони України. Про втрачену ідентичність шкільної програми, прірву між фронтом і тилом та віру в дипломатичне повернення дому — в інтерв’ю виданню ТРИБУН.
Раннє формування ідентичності
Фундамент проукраїнських поглядів чоловіка було закладено ще в підлітковому віці під час подій 2014 року. Ключовим фактором тоді стало знайомство з Антоном Потурайко, заступником начальника Рубіжанського райвідділу поліції. У період звільнення міста підрозділами під командуванням Тараса Симоненка, Микита разом із групою однодумців-підлітків фактично виконував роль підпілля.
«Ми виявляли місця збору бойовиків, запам’ятовували дислокацію їхньої техніки та передавали цю інформацію групам, що звільняли місто», — згадує він.
Остаточне розмежування «свій — чужий» відбулося через досвід власної родини. Батько Микити, який працював на центральному ринку, одразу зіткнувся з тиском з боку проросійських збройних формувань. Поява практик «кришування» та вимагань стала наочним підтвердженням різниці між українським правовим полем та окупаційним режимом.
Ці події змусили Микиту у віці 14–15 років глибше зацікавитися природою конфлікту на Донбасі та роллю Російської Федерації. Саме тоді він усвідомив системні прогалини у місцевій освіті. За його словами, ані шкільна програма, ані спортивні секції не пропонували ціннісного зв’язку з Україною; теми національної історії та культури фактично ігнорувалися.
«Ніде — ні в навчальній програмі, ні в спортивних секціях міста — не робили акценту на тому, що ми українці. Розповідей про нашу історію, традиції чи видатних постатей просто не існувало», — констатує Микита.
Відсутність державної ідеологічної складової змусила його самостійно шукати відповіді. Він почав занурюватися в український інформаційний простір: вивчати історію та слухати українську музику. Поштовхом до національної гордості став приклад Василя Вірастюка:
«На той час ніхто не акцентував на тому, що найсильніша людина планети — українець. Мене зачепило те, що про це не говорили як про предмет гордості. Саме тоді я зрозумів: у мене сильна країна».
Громадська діяльність та молодіжний рух
Цей період самоідентифікації переріс у активну громадську діяльність. Вже у 9–10 класах Микита брав участь у патріотичних рухах «Правому секторі», «Національному корпусі» та відвідував сесії міської ради. Він бачив, як Рубіжне трансформується: «Я бачив, які підприємці заходили на наш ринок. Місто набирало обертів, мало великі плани та реальне майбутнє».
Однак досвід минулих років змусив його інакше поглянути на безпекову обстановку напередодні повномасштабного вторгнення. Поки більшість мешканців сподівалася на мир, Микита вже в середині лютого 2022 року наполягав на евакуації родини.
«Я розумів, що це не конфлікт на тиждень чи два. Попереджав сім’ю про ризик окупації, але на той момент мені не вірили», — зазначає він.
Ця розбіжність у прогнозах мала економічні наслідки: батьки Микити, які мали власний бізнес, безпосередньо в лютому інвестували десятки тисяч доларів у товар, не припускаючи повної окупації міста, що розташоване лише за 100 км від Луганська. Згодом повномасштабна війна остаточно розколола і соціальне оточення Микити.
«На жаль, частина знайомих — людей, яких я вважав гідними та вихованими, зокрема спортсменів — піддалася пропаганді й перейшла на бік окупантів. Будь-які контакти з ними після цього були розірвані», — підсумовує він.
Цей період самоідентифікації став визначальним — саме тоді зацікавленість переросла у стійку патріотичну позицію, яка згодом привела його до лав Сил оборони.
Важливим етапом у формуванні світогляду Микити стали подорожі Україною, які почалися після 2014 року. У 15-річному віці він уперше відвідав Київ, де став учасником військово-патріотичного табору. Подальші поїздки до західних регіонів, зокрема до Славського на Львівщині, дозволили йому на власні очі побачити культурне розмаїття та побут різних областей.
«Ці подорожі допомогли мені побачити реальні традиції та життя людей в інших частинах країни. Це суттєво доповнило моє уявлення про Україну як цілісну й сильну державу», — зазначає він.
Пошук ідентичності торкнувся і мовного питання. Попри російськомовне середовище дитинства, Микита наразі перебуває на етапі переходу на українську. Хоча у щоденному спілкуванні він дотримується принципу зручності для співрозмовника, його позиція щодо майбутнього власної родини є принциповою.
«У мене немає жорсткої позиції щодо мови спілкування з іншими, але для своєї сім’ї я визначив пріоритет. Хочу, щоб у нашому домі панувала українська — це важливо для виховання моєї доньки», — пояснює Микита.
Така трансформація є особливо показовою з огляду на сімейну історію: батько Микити є вихідцем із Курської області РФ, тоді як мати — корінна мешканка Рубіжного. Попри глибоке занурення батьків у російське інформаційне поле, Микита обрав шлях усвідомленого патріотизму, який тепер планує передати наступним поколінням.
За словами Микити, у Рубіжному існував чіткий розкол за віковою ознакою. Він згуртував навколо себе групу молоді віком від 15 до 20 років, об’єднавши їх навколо патріотично-спортивної ідеї. Хлопці займалися дзюдо, футболом та військовим багатоборством, паралельно вивчаючи історію сучасних українських підрозділів.
«Ми активно обговорювали діяльність полку “Азов”, особливо після боїв за Маріуполь. Коли хлопці почали робити перші татуювання з правою символікою, це спровокувало серйозну напругу в місті», — згадує Микита.
Конфлікти на ідеологічному ґрунті виникали не лише в родинах, а й у навчальних закладах. Адміністрації шкіл та викладачі часто вороже сприймали прояви українського патріотизму.
«Були випадки, коли директори шкіл намагалися “перевиховувати” або навіть погрожували виключенням за проукраїнські погляди. Опір був системним, але це лише згуртовувало молодь», — пояснює він.
Цей період став моментом остаточного розмежування: поки частина дорослого населення залишалася лояльною до проросійських наративів, нове покоління рубіжан дедалі активніше ідентифікувало себе з Україною.
У період між 2015 та 2017 роками, після першої хвилі деокупації, проросійський сегмент населення Рубіжного зберігав стабільні позиції. За спостереженнями Микити, відсутність системних правових наслідків для колаборантів дозволила їм інтегруватися у повсякденне життя міста.
«Близько 60–70% тих, хто підтримував окупацію у 2014-му, продовжували жити як ні в чому не бувало. Багато з них залишалися на посадах у навчальних закладах, не відчуваючи тиску з боку правоохоронних органів», — зазначає активіст.
Водночас у місті зафіксували глибокий ціннісний розрив між поколіннями. Микита, який часто бував на ринках та в магазинах, де настрої мешканців висловлювалися найвідвертіше, описує ситуацію як «протистояння чорного та білого».
«Серед молоді до 23 років проукраїнська позиція була домінуючою — приблизно 80% на 20%. Доросле ж населення, включаючи робітників заводів та вчителів, розділилося практично порівну», — пояснює Микита.
Він переконаний, що саме ця патріотична молодь мала стати рушійною силою розвитку регіону. Проте повномасштабне вторгнення 2022 року кардинально змінило долю цього покоління. Багато однодумців Микити загинули в боях, доля інших, хто не зміг залишити окуповані території, залишається невідомою.
«З такою активною молоддю майбутнє Рубіжного могло бути винятковим, — підкреслює він. — Але війна внесла свої корективи, і невдовзі я сам приєднався до Сил оборони України».
Досвід на фронті
Початок повномасштабного вторгнення не став для Микити несподіванкою. Увечері 23 лютого він отримав попередження від товаришів, які вже проходили службу в Збройних силах. Реакція була миттєвою: збір документів, речей першої потреби та координація дій із родиною.
«О 4-й ранку 24 лютого пролунав дзвінок із підтвердженням: почалося. З родиною ми евакуювалися до Дніпра. Перші місяці мешкали у передмісті в готельно-ресторанному комплексі, власники якого надали житло та харчування на безоплатній основі», — згадує Микита..
Як і більшість переселенців, родина чоловіка спочатку сподівалася на швидке повернення додому. Проте вже у квітні, на тлі інтенсивних боїв за Луганщину, прийшло усвідомлення неможливості повернення у найближчій перспективі.
Цей переломний момент став для Микити сигналом до дії. У травні він розпочав підготовку документів для вступу до батальйону спеціального призначення «Луганськ-1», який з 2023 року реорганізований у Полк «Луганськ» у складі штурмової бригади Національної поліції України «Лють».
«Протягом червня та липня я проходив необхідні навчання та бойове злагодження. А вже 8 серпня 2022 року вирушив безпосередньо в зону бойових дій», — констатує він.
Микита брав безпосередню участь у Харківській наступальній операції, звільненні Куп’янська — стратегічно важливого залізничного вузла. Після успіху на Харківщині підрозділ просунувся до адміністративної межі Луганської області, звільнив селище Берестове та зіткнувся із ешелонованою обороною противника вздовж залізничної колії.
Саме тут, у селі Новоселівське на межі Харківської та Луганської областей, Микита отримав свій перший досвід штурмових дій.
«Я пам’ятаю цей день дуже чітко. Це був мій перший справжній бойовий контакт. Ми заїхали в село на БМП-1 під артилерійським обстрілом. Вийшли біля першого будинку і одразу побачили загиблих побратимів. Це був момент шоку, коли реальність війни постала перед очима в усій жорстокості», — згадує військовий.
Операція проходила у критично складних умовах. Через густий туман видимість не перевищувала п’яти метрів, а радіозв’язок вийшов із ладу. Група зайняла підвал одного з будинків, намагаючись розвинути наступ на сусідню вулицю, проте противник почав маневр охоплення, взявши підрозділ у напівкільце.
Командирам довелося приймати рішення для координації евакуації.
«Через туман і темряву БМП не могли орієнтуватися, а ввімкнені фари перетворили б техніку на мішень. Довелося використовувати мобільний зв’язок, щоб викликати допомогу. Зрештою, бронемашина змогла зайти в село і забрати групу. Попри близькі розриви та осколкові поранення у кількох бійців, нам вдалося вийти з того бою без незворотних втрат», — розповідає Микита.
Новоселівське стало для нього точкою відліку — моментом, коли теоретична підготовка перетворилася на досвід виживання у надскладних бойових умовах. Попереду були нові виклики, але цей перший штурм назавжди закарбувався як випробування професіоналізму та волі.
Відповідаючи на запитання про джерела внутрішньої сили у найскладніші моменти, Микита гранично відвертий: головним стимулом було базове бажання вижити. Однак був і ще один фактор — географічна близькість до рідного дому. Під час Харківського наступу підрозділ Микити одним із перших перетнув адміністративну межу Луганщини.
«Найбільше надихало те, що ми в’їхали в рідну область. Мені тоді побратими казали: “Дивись, твій дім уже зовсім поруч”», — згадує він.
Ця операція не була плановою для їхнього підрозділу. Після успішного прориву лінії оборони противника Силами оборони утворився плацдарм, який необхідно було терміново розширювати. Підрозділ Микити виявився територіально найближчим до місця прориву, тому бійців оперативно перекинули вперед для розвитку успіху. Попри психологічну втому та особисті обставини багатьох військовослужбовців, завдання було виконано.
Прірва між фронтом і тилом
Сьогодні, аналізуючи стан суспільства, Микита констатує наявність глибокої дистанції між фронтом і тилом. На його думку, це одна з найгостріших проблем сучасної України.
«Ця прірва реально існує. Військовим дедалі складніше знайти спільну мову чи теми для розмов із людьми, які живуть у цивільному ритмі. Але мене більше цікавлять причини: я вважаю це штучно створеною проблемою, наслідком некомпетентності в певних ланках державного управління», — пояснює Козлов.
Він переконаний, що подолати це непорозуміння можна лише через активні кроки назустріч з боку цивільного суспільства.
«Шукати точки дотику необхідно вже зараз. Цивільні мають створювати умови, щоб ветеран після повернення почувався у безпеці та комфорті. Якщо ми не прийдемо до цього розуміння на рівні всього суспільства, наслідки будуть критичними», — підсумовує боєць.
Микита констатує: відчуження між тими, хто воює, і тими, хто залишається в тилу, є однією з найгостріших проблем сучасного українського суспільства. На його думку, військовим дедалі складніше знаходити точки дотику та спільні теми для розмов із цивільними.
Проте фокус уваги бійця спрямований не так на сам факт дистанції, як на природу її виникнення. Чоловік переконаний, що це не природний процес, а наслідок управлінських прорахунків.
«Я вважаю це штучно створеною проблемою, що виникла через некомпетентність певних осіб у державному управлінні. Саме так я бачу причину цього розколу», — пояснює він.
На думку Микити, боротьба з цим явищем «напряму» не дасть результатів. Шлях до порозуміння лежить через зміну ставлення цивільного середовища до ветеранів. Суспільство має проактивно йти назустріч військовим, створюючи умови, за яких людина після демобілізації відчуватиме психологічний комфорт та соціальну безпеку.
«Безглуздо намагатися розв’язати проблему силовими чи адміністративними методами. Потрібно шукати точки дотику. Цивільні мають створювати таке середовище, щоб військовий у цивільному житті почувався “своїм”. Сподіваюся, суспільство усвідомить це, адже іншого шляху для збереження єдності просто не існує», — підсумовує військовослужбовець.
Втома та системні проблеми
Останнім часом активна проукраїнська спільнота, яка чинила опір ще до 2022 року, все частіше стикається з емоційним виснаженням. Микита не приховує: він теж відчуває гострий спад мотивації, попри твердий намір продовжувати службу.
Ціна війни для нього вимірюється десятками загиблих друзів та повною втратою колишнього життя. До повномасштабного вторгнення у Рубіжному в нього було все: власне житло, стабільний сімейний бізнес та чіткі перспективи. Сьогодні з усієї родини в Україні залишилися лише дружина та донька.
«Я втратив дуже багато — це факт. Але коли порівнюєш 24 лютого 2022-го і сьогодення, різниця болісна. Тоді було налагоджене життя, а зараз у мене в країні нікого немає, крім дружини й дитини», — розповідає Микита.
Проблема мотивації, за його словами, поглиблюється через відсутність адекватної соціальної політики держави. Військовослужбовець змушений самотужки вирішувати базові побутові питання, не відчуваючи підтримки від системи, яку він захищає.
«Я не скаржуся, а констатую факти. Оренду житла оплачую самостійно. У виплатах ВПО мені відмовили через “велику зарплатню”, хоча я один утримую сім’ю, заправляю автомобіль та закриваю всі витрати без жодної допомоги. Про систему нагороджень взагалі мовчу — це окрема тема. Державні важелі, які мали б стимулювати та підтримувати бійців, наразі не працюють», — пояснює він.
Відсутність дієвих механізмів соціального захисту та визнання заслуг створює відчуття покинутості навіть у найбільш ідейних захисників. На думку Микити, саме цей системний ігнорувальний підхід є головною причиною пригнічення серед ветеранів та діючих військових.
Найбільш тривожною тенденцією Козлов вважає зміну суспільних настроїв щодо людей у формі. Якщо раніше, у 2022–2023 роках, їх щиро підтримували і дякували, то зараз статус ветерана чи діючого військовослужбовця здається менш цінним.
«Різниця між тим, що було два роки тому, і тим, що є зараз — колосальна. Тоді військові відчували щиру вдячність. Сьогодні ж посвідчення учасника бойових дій часто викликає роздратування, наприклад, у водіїв громадського транспорту. Повага до людини у формі фактично зникає», — каже чоловік.
Він припускає, що на це впливає низка чинників, зокрема методи роботи представників ТЦК та спотворення образу військового в медіапросторі. Результатом став поділ суспільства на дві ізольовані групи: військових та цивільних, кожна з яких живе у власній реальності. Микита застерігає: найбільша небезпека полягає в тому, що ці групи можуть стати ворожими одна до одної.
Віра у майбутнє та рідний край
Попри складні соціальні процеси та особисту втому, віра військовослужбовця у звільнення рідного краю залишається непохитною. Це переконання базується не лише на військовому оптимізмі, а й на розумінні історичного контексту.
«Я вірю у звільнення Луганщини. Це може статися дипломатичним шляхом і не обов’язково скоро — можливо, через роки чи навіть десятиліття. Але Україна — це історична держава, яка існувала, існує та буде існувати надалі. Ми не тимчасове утворення, і це питання часу», — переконаний він.
На думку бійця, ключовим фактором успіху є консолідація: справжній результат з’явиться лише тоді, коли уряд, суспільство та армія знову стануть єдиним механізмом, що працює на спільну мету.
Щодо особистих планів, то Микита не бачить можливості повернутися в Рубіжне назавжди. Міста в тому вигляді, в якому він його знав і любив, більше не існує: житло зруйноване, а соціальні зв’язки розірвані. Проте бажання побачити рідні вулиці залишається незмінним.
«Провідати — обов’язково. Просто пройтися місцями, де пройшло дитинство і навчання, побачити ті стіни. Ці спогади досі дають мені внутрішнє тепло, і я часто до них повертаюся», — підсумовує Микита Козлов.
Читайте також: “Ми воюємо не просто за країну, а за свій дім, за свою правду”. Інтерв’ю з військовослужбовцем Володимиром Дубровим
