Орнаменти, шрифти, кольори та символи — це не просто графічні елементи, а своєрідні носії глибокого смислу. Впродовж радянської доби та часу еміграції українські художники творили унікальний дизайн, який промовляв нашою національною мовою без слів. Українська ідентичність, прориваючись крізь радянську уніфіковану образність, знаходила своє відображення в особливих «партизанських» прийомах, зашифрованих етнічних мотивах і сміливих експериментах із формою.
У цій колекції представлено дослідження символіки українського дизайну за матеріалами видання Василя Косіва «Українська ідентичність у графічному дизайні 1945–1989 років» від видавництва «Родовід».
### Колосок
Колосок пшениці є незмінним символом візуального мистецтва України. Як знак життєвої сили, праці та фундаменту нації, він постійно присутній у графічному дизайні радянської України й української діаспори, будучи емблемою національної ідентичності протягом усього періоду 1945–1989 років.
Наприклад, Яків Гніздовський продемонстрував вишуканий художній підхід, створивши для ветеринарів логотип, де замінив класичну античну чашу на стиглий український колосок, оплетений змією. Це трансформувало професійний знак у впізнаваний маніфест національної ідентичності.
### Шрифт Лісовського
Українська графічна ідентичність має свій унікальний почерк, який заклав Георгій Нарбут, поєднавши козацьке бароко, стародавні книги й делікатний модернізм. Результатом став культовий стиль, відомий як «нарбутівка».
Учень Нарбута — Роберт Лісовський — розвинув цю традицію. Обкладинка книги «За єдність нації» демонструє пружні, ритмічні літери, які яскраво відображають національний характер. Використання такого шрифту було не просто дизайнерським рішенням, а візуальним кодом, що ідентифікує українське мистецтво скрізь у світі.
### Калина
Гілка калини в українській графіці традиційно символізує нерозривність родини та нев’янучу національну ідентичність, яка супроводжувала українців як на батьківщині, так і в діаспорі.
На обкладинці часопису «Жіночий світ» (1962) відзначається гармонійна композиція: тонка й майже невідчутна каліграфія в поєднанні з лаконічною гілкою ягід створює витончену противагу радянській монументальності, нагадуючи ритм і мелодику української пісні.
### Козацький скоропис
Цей стиль письма олицетворює чисту енергію та свободу волі. На відміну від запозиченої геометричної в’язі, козацький скоропис має однозначне козацьке походження та українське тлумачення.
Художники XX століття, від Амвросія Ждахи до Едварда Козака в еміграції, використовували старі гетьманські універсали як базу і трансформували їх у шрифтові композиції. Навіть без відображення клейнодів чи зброї, такі написи на обкладинках миттєво розпізнаються як «козацькі», ставши символом внутрішньої свободи і творчої наснаги.
### Петриківський розпис
Попри те, що в радянську епоху плакатна графіка мала бути уніфікованою й пропагандистською, українські митці, зокрема майстер петриківського розпису Василь Соколенко, знаходили художні лакуни.
У його плакаті до 1 травня 1960 року цифра «1» ніби оточується пишними мальвами, калиною та колосками — символами життєвої сили та народних традицій. Формально плакат відповідав офіційним вимогам, однак його художня мова залишалася глибоко національною.
### Орнамент у вигляді шахової сітки з традиційних зірок-рож
В обкладинці видання «Українська музика» художник вибудував яскраву композицію у вигляді геометричного килима. Фігури бандуристки та танцюристів органічно вплетені в чітку шахову сітку з традиційних зірок-восьминіжок.
Цей дизайн поєднує фольклорні мотиви з плакатним модернізмом 60–70-х років. Етнічний орнамент нагадує графічний еквалайзер, створюючи відчуття ритму, пульсації, живого танцю й мелодії української культури.
### Плакат «Київ 1500»
На цьому плакаті офіційний радянський герб міста з листком каштана опинився в оточенні буйного «дерева життя». Традиційні вазони, квіти та рослинні орнаменти проростають крізь композицію, символізуючи безперервність існування й глибоке коріння Києва.
Цей твір є виразним переосмисленням традиційного українського килимарства та книжкової мініатюри, який несхитно носить у собі національні мотиви.
### Журнал «Дукля» та лемківські символи
Обкладинка літературного журналу українців Словаччини «Дукля», створена Степаном Гапаком, базується на алюзії до лемківської писанки. Система мінімалістичних круглих і квадратних знаків, а також орнаменти з подовжених крапель і штрихів широко використовувалися у виданнях, що належали лемківській спільноті.
Проте, ці символи виступали не тільки як етнографічна ознака, а й як ширший ідентифікатор української спільноти загалом.
### Поєднання кольорів
У другій половині XX століття колірна палітра стала ключовим візуальним маркером, який відділяв радянську Україну від діаспорних спільнот. Ці кольорові комбінації співіснували паралельно, однак ніколи не перетиналися.
– В діаспорі широко та вільно використовували синьо-жовті кольори, що з’являлися у заставках, емблемах і обкладинках.
– В УРСР цей колірний дует вважався небезпечним, тому в офіційному графічному дизайні домінували червоний і синій — відтінки, запозичені з прапора республіки.
Лише наприкінці перебудови художники почали обережно повертати синьо-жовту гаму в УРСР. У плакаті Олександра Мікули «Крові досить!» створено супрематичну композицію, в якій агресивний червоний поступово замінюється синім і жовтим. Пряме малювання прапора залишалося під забороною, отож автори вдалися до хитрощів, балансуючи переважання червоного через гармонійне співвідношення синього і жовтого в оточенні.
### Рапорт з трикутників
Повторюваний геометричний візерунок із трикутників у ХХ столітті став самодостатнім символом українства, який розпізнавався сам по собі.
Цей мотив належить Василю Кричевському, який, досліджуючи народну вишивку Полтавщини та рушники Дніпровщини, виділив характерні геометричні структури і стилізовані «плоди» у формі трикутників.
Художники застосовували трикутні та ромбові візерунки для заповнення серединок квітів, прикрашання архітектурних деталей або для створення фонового полотна композицій. З 1910–1920-х років цей прийом став класикою, а в 1945–1989 роках перетворився на найпопулярніший спосіб національної ідентифікації в діаспорі.
—
Читайте також:
– Кого варто знати з українських графіків
– Як зображали Україну та українців у графічному дизайні 1945–1989 років
