“Воєнна література буде мейнстримом наступні 20–30 років”

Директор видавництва “Смолоскип”, літературознавець Ростислав Семків в інтерв’ю агентству “Інтерфакс-Україна” розповів про наслідки затоплення складів видавництва на Подолі, втрати книжок, підтримку читачів, стан українського книжкового ринку, майбутнє бібліотек, розвиток аудіокнижок, роль штучного інтелекту в літературі та про те, чому після війни українську літературу може чекати великий спалах.

Текст: Ольга Левкун

Яких збитків зазнав “Смолоскип” унаслідок затоплення будівлі на вулиці Межигірській в Києві через аварію на теплотрасі і що постраждало найбільше?

Наразі ми ще не можемо точно оцінити збитки в грошовому еквіваленті, оскільки підрахунки тривають. Найбільше постраждали складські приміщення. У підвалі було три склади, де зберігалися книжки, і вода піднялася приблизно на 70 сантиметрів.

Книжки стояли на стелажах, а не просто на підлозі, але нижні яруси все одно опинилися у воді. За попередніми оцінками, постраждало близько 30% книжкового фонду, який зберігався на складах. Частину книжок пошкодила не лише вода, а й висока вологість, адже йшлося про гарячу воду, через що приміщення дуже швидко наситилися парою.

На щастя, нам дуже допомогли волонтери. Протягом кількох днів люди переносили вцілілі книжки з нижніх поверхів на верхні, допомагали сортувати та рятувати фонд. Відчутною була й фінансова підтримка: багато людей задонатили або купували книжки, які ми винесли сушитися у дворі.

Зараз наше першочергове завдання – убезпечити саму будівлю. Ми намагаємося власними силами відремонтувати систему труб і водовідведення, покращити ізоляцію приміщення та мінімізувати ризики подібних підтоплень у майбутньому. На жаль, це проблема не лише нашого видавництва – наслідки атак на енергетичну та комунальну інфраструктуру відчуваються в багатьох місцях.

Лише після цього можна буде повноцінно говорити про ремонт складів і перевидання окремих книжок. Зокрема, серйозно постраждав наклад повного зібрання творів Миколи Хвильового у п’яти томах. Частина цих книжок фактично опинилася під водою. Втім, значну частину фонду вдалося врятувати, тому поступово будемо відновлювати втрачені позиції та працювати далі.

Ви згадали Хвильового. Чи були пошкоджені книжкові фонди, архіви або видання, які вже не підлягають відновленню?

Ні, на щастя, нічого критичного не сталося. Архів видавництва частково постраждав від вологи, але зараз ми його просушуємо. Крім того, ще з 2021 року ми системно займаємося оцифруванням архівних матеріалів. За цей час вдалося оцифрувати десятки тисяч документів і сторінок.

Тому жодних незворотних втрат архіву, на щастя, немає. Найбільше шкода книжок, які постраждали внаслідок підтоплення. Адже кожна книжка – це результат великої праці, і завжди прикро, коли такі втрати трапляються.

Якщо говорити про фінансову подушку: чи мало видавництво ресурси, щоб пережити цю кризову ситуацію? Хто зараз допомагає – донатори, меценати, інвестори?

По-перше, “Смолоскип” від самого початку існує завдяки підтримці української діаспори. Нас багато років підтримують українці зі США та Канади через американський і канадський “Смолоскип”, які фактично є нашими організаціями-патронами. Завдяки цій підтримці ми маємо певний запас міцності та необхідні ресурси для роботи.

Водночас нас дуже приємно здивувала хвиля донатної підтримки після останніх подій. Я не хотів би називати конкретних сум, але можу сказати, що допомога була справді відчутною. Для нас це стало важливим проявом солідарності.

Зрозуміло, що сьогодні пріоритетом для більшості українців залишається підтримка фронту. Але не менш важливо, що люди усвідомлюють цінність культурних ініціатив і готові підтримувати їх у складні моменти. Ми бачимо, як навколо культурних проєктів формуються цілі спільноти підтримки, і це дуже позитивний сигнал.

Це означає, що суспільство розуміє: культура, гуманітарна сфера та питання ідентичності мають стратегічне значення не лише для майбутнього України, а й для країни, яка сьогодні веде боротьбу за своє існування. Тому я дивлюся на ситуацію з обережним оптимізмом і вважаю, що ми зможемо впоратися з цими викликами.

Чи зверталися ви по допомогу до держави, до міністерства?

Сьогодні головне завдання держави – захистити країну і зберегти державність. Це її ключова функція, і в нинішніх умовах саме вона має бути пріоритетом.

Тому я цілком розумію, що державі зараз може бути не до окремих проблем приватних видавництв. У цій ситуації ми насамперед розраховуємо на власні сили й дуже вдячні людям, які нас підтримали.

Водночас держава час від часу запускає грантові програми для підтримки культури та видавничої сфери. Якщо такі можливості з’являтимуться й надалі, ми, безумовно, братимемо участь у конкурсах. Але загалом “Смолоскип” звик покладатися передусім на власну роботу та підтримку своїх читачів.

Ви нещодавно потрапили до рейтингу ТОП-100 найвпливовіших людей від “Економічної правди”. Що для вас означає це визнання і чи змінює воно сприйняття ролі видавця в Україні?

Для мене важливим є вже сам факт, що до сотні увійшли одразу п’ятеро представників видавничої сфери. Серед них – Іван Малкович (“А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”), Мар’яна Савка (“Видавництво Старого Лева”), Антон Мартинов (“Лабораторія”), Юлія Орлова (Vivat) і “Смолоскип”. Це свідчить про те, що роль книги та видавничої справи в українському суспільстві помітно зросла.

Для нас це також визнання багаторічної роботи “Смолоскипа”. Видавництво безперервно працює з 1967 року: спочатку в Балтиморі, де друкували книжки, які не могли з’явитися в радянській Україні, а після відновлення незалежності продовжило діяльність уже в Україні.

Важливою частиною цієї роботи став і літературний конкурс “Смолоскипа”, який безперервно проводиться з 1994 року. Саме через нього в літературу прийшло багато авторів, серед яких Сергій Жадан, Тарас Прохасько та чимало інших відомих сьогодні письменників.

Від самого початку місія “Смолоскипа”, закладена його засновниками Осипом та Надією Зінкевичами, полягала в тому, щоб друкувати книжки, які були заборонені або недоступні українському читачеві. Уже в незалежній Україні ми продовжили цю роботу через серії “Розстріляне відродження” та “Вибрані твори”, повертаючи в культурний обіг тексти, які десятиліттями залишалися поза увагою.

Саме завдяки цим виданням для багатьох читачів заново відкрилися Майк Йогансен, Євген Маланюк, Микола Зеров, Микола Хвильовий та інші автори. Варто нагадати, що твори Хвильового “Смолоскип” видавав ще у США в 1980-х роках, коли в Україні вони фактично були недоступними.

Тому цю відзнаку ми сприймаємо як визнання всієї місії “Смолоскипа” – повертати українську класику, відкривати нові імена та зберігати зв’язок між культурною спадщиною, сучасністю і майбутнім.

Якщо повернутися до книжкового ринку: він кілька років поспіль демонстрував сильне зростання. Зараз дорожчає сировина, друк, логістика. На ваш погляд, яка ситуація зараз: ринок сповільнюється чи все ж продовжує зростати?

Якщо говорити про розвиток книжкового ринку, то переломним моментом стала Революція гідності. Саме після 2014 року українці почали активніше цікавитися книжками, історією та власною культурою. Фактично відбулося переосмислення національної ідентичності, і цей процес триває досі.

Водночас нині темпи зростання ринку вже не такі стрімкі, як у перші роки після Революції гідності. Це цілком зрозуміло, адже ми живемо в умовах дванадцятого року війни та п’ятого року повномасштабного вторгнення. Війна впливає на все – від роботи видавців до купівельної спроможності читачів.

Проте я не вважаю, що кількість читачів зменшилася. Навпаки, за останні роки вона суттєво зросла. Якщо порівнювати з 2006 роком, то читачів стало в рази більше. Люди відкрили для себе читання як важливу практику, і це навряд чи зміниться навіть після завершення нинішніх викликів.

Ми бачимо, що продовжують активно працювати читацькі клуби, з’являються нові спільноти, а молоді люди, які починали з фентезі чи роментезі, поступово переходять до класики та якісної сучасної літератури. Це свідчить про формування сталої читацької культури.

Основна проблема сьогодні полягає не в нестачі читачів, а у вартості книжок. Видавництво стало значно дорожчим, передусім через зростання вартості друку. Україна не виробляє книжкового паперу, тому залежить від імпорту, здебільшого зі Скандинавії. Відповідно, собівартість книжок суттєво зросла.

Саме тому, на мою думку, надалі активно розвиватиметься сегмент аудіокнижок. Це зручний і мобільний формат, який дозволяє мати доступ до великої кількості книжок одночасно. До того ж він часто є доступнішим за друковані видання. Тож аудіокнижки, ймовірно, стануть одним із найдинамічніших напрямів розвитку книжкового ринку в найближчі роки.

Нещодавно було оприлюднено дослідження про те, що багато українських бібліотек опинилися на межі занепаду через низькі зарплати, кадрову кризу та відсутність системної реформи. Чи вдасться, на вашу думку, відродити українські бібліотеки?

Хотілося б вірити, що бібліотеки зможуть втриматися і пройти через необхідні реформи. Але масштаби цього виклику справді великі. Бібліотеки, як і музеї чи театри, є важливими культурними осередками. Їхня роль значно ширша за економічну, тому складно очікувати, що вони колись стануть повністю самоокупними.

Водночас реформування бібліотечної системи буде непростим. В Україні налічується близько восьми тисяч публічних бібліотек, і постає питання, наскільки держава сьогодні здатна підтримувати таку масштабну мережу. Очевидно, старі моделі роботи вже не відповідають сучасним потребам.

На мою думку, ключову роль у розвитку бібліотек мають відігравати громади, місцеві меценати та активні люди. Хорошим прикладом є бібліотека в Козельщині на Полтавщині, яку завдяки підтримці мецената Миколи Сушка вдалося перетворити на сучасний культурний простір. Там працюють кіноклуб і комп’ютерний клуб, облаштовані дитячі зони для читання, регулярно відбуваються різноманітні культурні заходи.

Фактично йдеться про успішний приклад того, як бібліотека може стати справжнім центром життя громади. Там проводять презентації книжок, дискусії, зустрічі з письменниками. На мою думку, саме такий підхід є одним із найперспективніших для розвитку бібліотек в Україні.

Якби в кожній громаді знаходилися люди, зацікавлені в розвитку своїх бібліотек, це могло б суттєво змінити ситуацію. Адже державі, особливо в умовах війни, буде складно самостійно забезпечити масштабну модернізацію всієї системи. І це помітно навіть за тим, наскільки гостро бібліотеки сьогодні потребують оновлення книжкових фондів.

Ви згадали про книжки для бібліотек. Чи допомагають тут самі видавництва?

Так, деякі видавництва передають книжки бібліотекам безкоштовно. Наприклад, у нас є видання, надруковані за меценатські кошти українців із США та Канади, і ми вважаємо важливим, щоб вони були доступні якомога більшій кількості читачів.

Свого часу ми видали спогади про Голодомор Валентина Снігура, який пережив трагедію в дитинстві та згодом описав свій досвід. Після виходу книжки нам вдалося передати її приблизно до трьохсот бібліотек. Звичайно, це лише невелика частина від загальної кількості бібліотек в Україні, але такі ініціативи мають значення.

Є й інші успішні приклади, зокрема, спільний проєкт “Книгарні Є” та Емми Антонюк, у межах якого багато книжок передали регіональним бібліотекам. Подібні ініціативи реалізують і окремі письменники, зокрема Андрій Кокотюха. Це переважно приватні проєкти, але вони реально впливають на ситуацію.

На мою думку, бібліотеки мають поступово перетворюватися на сучасні культурні центри. Це мають бути простори, де можна не лише взяти книжку, а й відвідати лекцію, презентацію, скористатися інтернетом або просто провести час у культурному середовищі. І багато бібліотек уже рухаються саме в цьому напрямку.

Крім того, бібліотеки залишаються важливим майданчиком для спілкування авторів із читачами. Письменники охоче їздять на зустрічі в різні міста й громади, навіть невеликі. Такі події корисні для всіх: і для авторів, і для читачів, і для самих бібліотек.

Водночас системного плану реформування бібліотечної мережі поки що немає. Очевидно, сьогодні держава має інші пріоритети. Проте одним із можливих рішень могло б стати надання бібліотекам права продавати книжки. Фактично це дозволило б створити додаткову мережу розповсюдження книжок по всій країні.

Наразі державні бібліотеки такого права не мають, і це питання потребує врегулювання на рівні державної політики. Особливо з огляду на те, що частина сільських бібліотек сьогодні фактично не функціонує і змушена конкурувати з цифровими форматами дозвілля та отримання інформації.

Проблема залишається складною, однак певні інструменти вже напрацьовуються. Тому я думаю, що з часом зміни в бібліотечній сфері все ж відбудуться.

Якщо говорити про державну політику ширше, чи достатньо сьогодні держава підтримує книжковий ринок і популяризацію читання?

Насамперед нам потрібно завершити війну і зберегти державність. Це завдання такого масштабу, що всі інші питання сьогодні неминуче відходять на другий план. Тому мені складно висувати серйозні претензії до держави щодо підтримки книжкової галузі.

Звісно, більшість видавців і книгарів скажуть, що підтримки недостатньо. Але чи може держава в нинішніх умовах робити значно більше – питання відкрите.

Водночас важливо пам’ятати, що десять років тому був створений Український інститут книги, який займається системною підтримкою видавців, авторів, перекладів і популяризацією читання. І певні результати цієї роботи вже очевидні.

Насамперед це помітно на міжнародному рівні. Якщо згадати українські стенди на великих книжкових ярмарках двадцять років тому, то вони часто спиралися на доволі стереотипні образи – соняшники, розписані хатки та іншу фольклорну символіку. Сьогодні Україна представлена сучасно й професійно: ми привозимо на міжнародні події провідних авторів, видавців і можемо вести повноцінний культурний діалог зі світом.

Це безумовний успіх. Однак усередині країни проблеми книжкової галузі значно складніші та масштабніші. І вирішити їх одним рішенням чи однією державною програмою неможливо.

Які фактори сьогодні найбільше впливають на розвиток українського книжкового ринку?

Я бачу щонайменше три ключові фактори, які сьогодні підтримують розвиток українського книжкового ринку.

Перший – це посилення самих видавництв. За останні десять-двадцять років вони стали значно професійнішими, краще зрозуміли свого читача і навчилися ефективніше працювати з аудиторією. Головна причина – зростання кількості читачів.

Якщо в 1990-х роках наклад у 500 примірників для молодого автора вже вважався успіхом, то сьогодні дебютна книжка накладом у 10 тисяч примірників нікого не дивує. Ми маємо авторів, які продають десятки тисяч книжок. Наприклад, Максим Кідрук та інші письменники вже давно подолали позначку в 50 тисяч, а подекуди й у 100 тисяч примірників.

Для України сто тисяч проданих книжок – це вже беззаперечний бестселер. Показовим є й роман Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, який за 30 років і численні перевидання наблизився до сукупного накладу в пів мільйона примірників. Для українського ринку це надзвичайний результат.

Другий фактор – стрімкий розвиток читацьких клубів. Сьогодні вони працюють не лише в Києві чи великих містах, а практично по всій країні. Це і спільноти в Telegram та на YouTube, і клуби при книгарнях. Наприклад, у вінницькій книгарні “Герої” діє одразу кілька читацьких клубів за різними жанрами. Навіть якщо на зустріч приходить десять-двадцять людей, у масштабах країни це вже великий культурний рух.

Третій фактор – книжкові блогери. Насамперед на YouTube, в Instagram і Telegram. Такої кількості людей, які системно говорять про книжки, в Україні раніше не було. Пам’ятаю, на одному з книжкових фестивалів я нарахував близько 160 книжкових блогерів та блогерок. Це показує, що книжка стала частиною публічного простору. Ці люди могли б створювати контент про будь-що, але обрали саме літературу.

Тому сьогодні ми маємо сильніші видавництва, активні читацькі спільноти, розвинену мережу книгарень і цілу армію книжкових блогерів. Саме ці чинники зараз працюють на розвиток культури читання в Україні.

Зараз українські автори дедалі частіше перекладаються за кордоном. Як, на вашу думку, розвиватиметься цей процес далі?

Думаю, що інтерес до української літератури ще певний час зберігатиметься. Світ, особливо культурне середовище, дуже емпатичний. Він реагує на несправедливість, трагедії та великі історичні події. Це може звучати парадоксально, але саме так часто виникає зацікавлення літературою тієї чи іншої країни.

Свого часу світ відкрив для себе японську літературу після атомних бомбардувань, а літератури Балканського регіону опинилися в центрі уваги після воєн і розпаду Югославії. Українську культуру вперше серйозно помітили після Чорнобиля, а сьогодні ми переживаємо нову хвилю міжнародного інтересу.

Втім, є й інша, значно важливіша причина. Світ намагається зрозуміти феномен України – як нація змогла вистояти перед значно сильнішим ворогом. Якщо це вдалося, значить, ми маємо унікальний досвід, про який варто розповідати. І насамперед це завдання істориків та письменників.

Саме тому я переконаний, що інтерес до української літератури зберігатиметься щонайменше найближчі десять років. Але багато залежить і від нас самих. Ми повинні активно заявляти про себе та використовувати цю можливість.

Дуже добре, що сьогодні українських авторів активно перекладають різними мовами. Однак важливо, щоб цей інтерес не залишився лише наслідком війни. Наше завдання – перетворити його на довгострокову присутність української літератури у світовому культурному просторі.

Чи можна сказати, що зараз формується нове покоління українських письменників?

Абсолютно. Якщо подивитися на найпотужніший спалах української літератури ХХ століття – покоління 1920-х років, то більшість його представників мали воєнний досвід. Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Микола Куліш, Олександр Довженко пройшли через Першу світову війну або визвольні змагання й прийшли в літературу після великого історичного потрясіння.

Сьогодні ми спостерігаємо дуже схожий процес. Уже сформувалося покоління письменників і письменниць із фронтовим досвідом – покоління комбатантів і ветеранів. Вони активно пишуть, а література стає для них способом осмислення пережитого.

Показовим є конкурс для ветеранів і комбатантів “4.5.0”, який свого часу започаткував Міжнародний фонд “Відродження”, а нині ним опікуються “Культурні сили”. Саме там постійно з’являються нові імена. Уже сьогодні можна говорити про таких авторів, як Сергій Демчук, Валерій Пузік, Павло Білянський, Роман Буданов, Аліна Сарнацька та багато інших. Більшість із них пишуть про власний досвід війни, і таких голосів у літературі ставатиме дедалі більше.

На мою думку, це вже нове покоління української літератури. Причому багато хто з цих авторів узагалі не писав до 2014 року. Війна стала для них поштовхом до творчості та способом осмислити власний досвід.

Водночас ідеться не лише про фронт. З’являтимуться книжки про волонтерство, життя в тилу, окупацію, втрату дому та вимушену еміграцію.

Більше того, вже зараз фактично формується нова українська еміграційна література. У Європі живуть і активно пишуть українською мовою десятки авторів, і вони також стануть важливою частиною майбутнього літературного процесу.

Чи існує ризик, що після завершення війни інтерес до української літератури за кордоном почне знижуватися?

Я завжди вважав, що найважливіше – мати сильну літературу і сильне культурне середовище насамперед в Україні. Усе починається саме тут. Тому для мене питання не лише в тому, скільки років українських авторів читатимуть за кордоном. Головне, щоб ми самі продовжували створювати якісну літературу.

На мою думку, інтерес до української літератури у світі залишатиметься високим щонайменше найближче десятиліття. Але далі багато залежатиме від нас самих. Після війни почнеться новий етап, і важливими будуть відповіді на питання: як ми розбудовуватимемо державу, якою буде економіка, культурна політика та місце України в Європі. Усе це безпосередньо впливатиме і на зацікавлення українською літературою.

Сьогодні окремих курсів української літератури в західних університетах усе ще небагато. Є програми в Гарварді, Сорбонні, Віденському університеті, кількох університетах Німеччини, але цього недостатньо. У західних університетах студенти мають вибір із сотень дисциплін, тому свою культуру потрібно постійно представляти та популяризувати.

Показовим є приклад Українського наукового інституту Гарвардського університету, створеного українською діаспорою. Завдяки значним інвестиціям вдалося сформувати систему підтримки досліджень, професорських програм і стипендій, що суттєво посилило розвиток україністики. Якби подібних ініціатив було більше, це допомогло б підтримувати інтерес до української культури у світі на довгі роки.

Сучасний світ дуже швидко змінюється, і те, що сьогодні перебуває в центрі уваги, завтра може поступитися місцем іншим темам. Водночас хочеться вірити, що українська література вже посіла своє місце на світовій культурній мапі й зможе його втримати.

Якщо повернутися до теми університетів і молоді: що сьогодні читають студенти? Чи обирають вони паперові книжки, електронні версії, аудіоформат?

Думаю, студенти насамперед обирають найзручніший формат, а сьогодні таким форматом є електронна книжка. Тому більшість, ймовірно, читає саме електронні тексти. Водночас книжкова культура зараз значно розвинутіша, ніж 20 років тому, тому говорити про втрату інтересу до друкованої книжки точно не варто.

Достатньо подивитися на презентації книжок, літературні фестивалі чи книжкові ярмарки – там дуже багато молоді. Можливо, мій досвід не зовсім репрезентативний, адже я викладаю в Києво-Могилянській академії, яка має особливе академічне середовище. Але я бачу, що студенти читають. Більше того, любов до читання, на мою думку, залишається характерною рисою найкращих студентів у багатьох українських університетах.

Коли ми їздимо з презентаціями книжок регіонами, то бачимо повні зали не лише в Києві, а й у багатьох інших містах. Молоді люди приходять, ставлять запитання, цікавляться українською літературою. Тому в цьому сенсі я налаштований досить оптимістично.

Я не сказав би, що студенти сьогодні гірші, ніж десять чи 20 років тому. Проте є інша проблема: дослідження доводять, що мозок найкраще навчається в умовах безпеки, а коли студенти приходять на заняття після нічних ракетних обстрілів чи атак дронів, це неминуче впливає на концентрацію, сприйняття інформації та якість навчання загалом. Тому сьогодні питання освіти в Україні безпосередньо пов’язане з питанням безпеки.

Чи може штучний інтелект допомогти молоді та читачам більше дізнаватися про літературу? Як ви загалом ставитеся до ШІ? 

Я ставлюся до штучного інтелекту приблизно так само, як до ядерної енергії. Його можна використати на благо, а можна – на шкоду. Усе залежить від того, як саме людина використовує цей інструмент.

Це дуже схоже на ситуацію з дистанційним навчанням. Раніше, якщо студент пропустив лекцію, він уже не міг її почути. Сьогодні лекцію можна записати, переглянути кілька разів і краще засвоїти матеріал. Так само працює і штучний інтелект. Він може підказати, де шукати джерела, допомогти структурувати інформацію, порадити літературу чи покращити логіку тексту.

Проблема виникає тоді, коли людина повністю перекладає на нього власну роботу. По-перше, штучний інтелект досі часто помиляється, особливо коли йдеться про українську літературу чи вузькоспеціалізовані теми. Іноді він може вигадувати речі, які не мають нічого спільного з реальністю.

По-друге, він не створює нового досвіду, а лише узагальнює вже наявний. Фактично це інструмент, який дуже швидко опрацьовує та поєднує знання сотень тисяч авторів.

Тому ті, хто прагнуть більше знати і вчитися, завдяки штучному інтелекту отримають додаткові можливості. Але ті, хто хочуть створити лише видимість роботи або когось обдурити, також отримують для цього нові інструменти.

Питання лише в тому, яку роль людина відводить штучному інтелекту. Як помічник – це чудовий інструмент. Як замінник власного мислення – це погана ідея.

Я завжди кажу студентам: якщо хочете навчитися писати – пишіть самі. Якщо хочете навчитися малювати – малюйте самі. Зі штучним інтелектом можна радитися так само, як раніше радилися з науковим керівником чи редактором. Але основну роботу все одно має виконувати людина. Інакше вона просто перестає розвиватися.

Зараз дедалі частіше говорять про книжки, написані за допомогою штучного інтелекту. Чи можливо відрізнити такий текст від людського?

Це дуже цікаве питання. На рівні самого тексту відрізнити дедалі складніше, і я не думаю, що існує система, яка могла б гарантовано визначити, хто саме написав конкретний твір.

Однак література – це насамперед передача досвіду. Саме тут і проходить головна межа. Людина пише, спираючись на власне життя, спостереження та переживання. Створюючи персонажів, письменник часто, навіть несвідомо, використовує риси друзів, знайомих чи родичів. Тобто за текстом завжди стоїть прожитий досвід.

Штучний інтелект такого досвіду не має. Він створює певний усереднений варіант, узагальнюючи величезну кількість уже існуючих текстів. Тому, на мою думку, уважний читач усе одно це відчуватиме. Можливо, не через аналіз, а на рівні враження: текст або захоплює, або ні; він або живий, або неживий; за ним або стоїть людина, або її не відчувається.

Адже справжня література – це завжди спроба виразити себе, своє середовище, свій контекст і власну історію. І саме в цьому штучний інтелект має дуже серйозні обмеження.

Якщо говорити про майбутнє, яким ви бачите український книжковий ринок через п’ять років? Це буде період розвитку чи, навпаки, занепаду?

Занепаду точно не буде. Водночас наступний етап розвитку книжкового ринку значною мірою залежить від того, коли завершиться війна. Сьогодні багато людей із потужним життєвим досвідом, яким є що сказати суспільству, перебувають на фронті. Коли вони повернуться, українська література отримає нові сильні голоси, а читачі – досвід, який неможливо вигадати чи запозичити.

Саме тому я переконаний, що після завершення війни Україну чекатиме потужний літературний спалах. Воєнна література стане однією з головних тем українського літературного процесу на найближчі десятиліття. Водночас це буде не лише окопна проза чи книжки про бойові дії. Йтиметься також про досвід ветеранів, волонтерів, життя в тилу, окупацію, втрату дому, повернення та еміграцію.

Паралельно розвиватимуться й інші жанри – фантастика, фентезі, антиутопія, горор. Великі історичні потрясіння завжди породжують нові художні форми, тому люди осмислюватимуть пережите не лише через документальну літературу, а й через метафору та художні образи. Але загальний вектор уже зрозумілий: найближчими роками ми житимемо в час великої української літератури про війну.

Які книжки сьогодні варто читати українцям, щоб трохи відволіктися від новин і важких подій?

Я б не ризикнув давати універсальну пораду, тому що дуже багато залежить від конкретної людини і від того, що саме їй потрібно зараз. Комусь допомагає фантастика, комусь – детективи, а комусь – історична література чи горор. Іноді хороший горор відволікає від ракет і дронів значно ефективніше, ніж легка комедія. У кожного свої механізми.

Тому я б радив знайти власний читацький маршрут і зрозуміти, що справді цікаво саме вам. Якщо подобається фентезі – варто шукати людей і ресурси, які професійно говорять про цей жанр. Наприклад, є YouTube-канал “Фантастичні talks”, де якісно розповідають про фантастику та фентезі, аналізують книжки й спілкуються з авторами.

Так само є ресурси для поціновувачів горору чи наукової фантастики. Є професійні критики, яким можна довіряти: Ганна Улюра, Богдана Романцова, Євгеній Стасіневич. Є медіа, які системно пишуть про літературу: “Читомо”, “Культ Критики”, літературні матеріали в “Українській правді”, огляди в “Українському тижні”.

Тобто сьогодні ресурсів дуже багато. Потрібно лише знайти свій напрямок і рухатися ним. Адже читання – це не просто перегортання сторінок. Це спосіб самопізнання, можливість краще зрозуміти себе. Саме тому тут складно дати одну універсальну рекомендацію для всіх.

Особисто мене найбільше цікавлять історичний нонфікшн та історичний роман. Саме тому я уважно стежу за книжками, які видають українські видавництва, що працюють із нонфікшном, зокрема “Темпора”, “Віхола”, “Лабораторія” та “Vivat”. 

Наприклад, нещодавно вийшла нова біографія Шекспіра. Це дуже хороший приклад історичного нонфікшну, коли автор не просто розповідає про письменника, а показує його в контексті епохи.

Або ж автобіографія Агати Крісті, яка нещодавно з’явилася українською мовою. Це надзвичайно цікава книжка. Я читав її раніше й навіть використав як основу для одного з розділів своєї книжки “Як писали класики”. Агата Крісті розповідає не лише про власне життя, а й фактично показує, як працює письменник: як народжуються сюжети, формується стиль, виникають персонажі. Це дуже цінний досвід.

Загалом сьогодні український читач має величезний вибір – мабуть, найбільший за всю історію незалежної України. І це одна з речей, які вселяють оптимізм. Ніколи раніше в нас не було стільки українських книжок, книгарень, людей, які говорять про літературу, і такої кількості читачів. Тому, попри всі труднощі, я дивлюся в майбутнє української книжки з оптимізмом.