Попри усі розмови про мир, ситуація на фронті залишається складною. Війську бракує піхоти, а люди не йдуть в армію, чекаючи, що скоро війна завершиться. Це впливає на стан бійців, зокрема на можливість їхньої заміни на позиціях, де військові вимушені подовгу залишатися без ротації, щоби зупинити ворога.
Погодні умови також ускладнюють евакуацію поранених. Зараз поранені бійці можуть чекати кілька днів на евакуацію. Більше про роботу стабілізаційних пунктів, реальну ситуацію в армії та новітні способи евакуації поранених – в інтерв’ю 24 Каналу розповіла керівниця медичної служби “Ульф” батальйону “Вовки Да Вінчі” Аліна Михайлова.
Який вигляд має стабілізаційний пункт?
Щодо забезпечення, наскільки всім необхідним стабілізаційні пункти забезпечує держава, а наскільки – волонтери?
Ми маємо обладнання, якого, можливо, немає на більшості стабілізаційних пунктів. У нас є рентген – це один з найдорожчих апаратів, він коштує близько 50 тисяч доларів, його купували через фонд у США. Маємо дорогі ШВЛ (апарат штучної вентиляції легень, – 24 Канал), вони коштують 500 тисяч гривень.
З апаратури у нас не так вже багато що є, якщо порівнювати з клінікою, але наш пункт розташований у підвалі східного регіону, тому намагаємося, щоб у нас було найкраще обладнання для наших поранених.
Також у нас є аналізатор газів в крові, він коштує приблизно 250 – 300 тисяч гривень, але це одна з необхідних штук на стабі (стабілізаційному пункті, – 24 Канал). Беремо на місці аналіз крові у пораненого для того, щоб розуміти загально, у якому він стані, які його показники, чи можемо робити конверсію турнікета тощо. Потім ці дані ми передаємо вже на наступний етап евакуації.
Крім того, маємо коагулятор, який потрібний хірургам. Тому тут можемо робити фасцітомії, ампутації, ставимо апарати зовнішньої фіксації (АЗФ). Це все робота нашого травматолога. Тут ставили 2 чи 3 апарати АЗФ пораненим. Це коштує тут близько 25 тисяч гривень і цей апарат до нас не повертається – це постійні витрати на одного пораненого.
Тут все забезпечили виключно волонтери. Ліжка тут дуже дорогі, бо вони спеціалізовані – опускаються, підіймаються. З апаратури нічого не маємо від держави. Усе, що є на сьогодні від держави – наркотичні засоби, бо ми маємо ліцензію, певні розчини для крапельниць і все.
Повне інтерв’ю Аліни Михайловою: дивіться відео
Це загальна історія для усіх стабілізаційних пунктів?
Не можу сказати за всі, але я нещодавно повернулася від колег і в них така само ситуація – ані обладнання, ані апаратури від держави та конкретно від командування Медичних сил нічого немає. Чому так – не знаю.
Виходить, що все тримається на персональній ініціативі командирів, керівників медичної служби?
Так, якщо у керівника медичної служби, наприклад, немає ініціативи працювати з пораненими, рятувати їх, то він не робитиме цього, тому що його не забезпечує держава.
Обладнання, лінолеум, уся ця плівка, світло, що є у нашому стабілізаційному центрі, – усе це коштувало мінімум 250 – 300 тисяч гривень. Ці кошти ми збираємо на свої постійні рахунки. Коли я кажу, що нам потрібно ще для обладнання стабу, – воно все тут. Навіть витяжку ми самі проводили.
Важливо! Допомогти медичній службі “Ульф” рятувати життя наших захисників можна донатом за посиланням!
Тарас Чмут сказав, що в нас є відповідальність командирів бригад, батальйонів і так далі за втрату території, позиції, але у нас немає відповідальності за втрату людей. Можна припустити, що у керівників медслужби така само історія – немає відповідальності за втрату тих поранених, яких можна було врятувати.
У нас немає статистики превентивних втрат, які в нас є і були роками. Усі випадки, чому ми могли запобігти, ніхто не рахує. Тому ми не знаємо цього і, звісно, відповідальності ніякої немає.
Моя “улюблена” категорія людей це ті, що говорять, мовляв, навіщо вам кров на стабпунктах? Ніхто не контролює, яка кількість загиблих далі після стабу через те, що не ллється одразу кров (пораненому, – 24 Канал).
Десь спустився наказ: усім лити кров. Але чи хтось перевіряє, чи є кров на стабі? Чи хтось взагалі перевіряє, яке є обладнання на стабі, чи може він називатися “стабілізаційним пунктом” і приймати певну кількість людей, а також – яка кількість людей гине на стабі від того, що немає обладнання та щонайменше фахівців, які б це робили.
Коли я дивлюся, як працюють деякі колеги, не буду називати підрозділи, хочеться показати це Міністерству охорони здоров’я і запитати, що взагалі відбувається? Чому ми плодимо таку кількість великих стабів на один сектор, а їхню якість ніхто не контролює?
До нас приїжджали з Департаменту охорони здоров’я, а потім подали звіт, що на стабах, на яких вони були, крові немає. А що далі з цим робити? Може, закриєте ці стаби, чи запитаєте, а що в анестезіологів не виходить, чи відправите на перекваліфікацію лікарів? Це нікому не цікаво, тому що воно якось працює, тож нехай собі й далі так працює, а вони будуть продовжувати ставити “галочки”.
Мені щотижня приходять завдання, щоб я сфотографувала, як виглядає наш стабілізаційний пункт. Вони були у нашому стабі, але їм потрібно командуванню показати. Але що командувач зрозуміє з фото, яке я зроблю? Чи зрозуміє він, що у мене є, який обсяг допомоги я можу надати, яка кількість людей через мій стаб пройшла? Чи цікавить когось якість допомоги, що надається у нашому стабі? Усіх цікавить, як у нас все виглядає.
Також у нас є маніпуляційна зона, де приймаються легкі поранені. Якщо всі шокові ліжка зайняті, то тут працюють з тими, хто має середній ступінь поранення. Маємо кисневий концентратор, який пересувається на колесах, є обігрівачі.
Ще одна зона, де поранені очікують на евакуацію, тут вони можуть полежати, поспати й відпочити. Маємо там кавовий столик, де п’ють каву, їдять печиво. Тут також є сублімована їжа, якщо хтось захоче поїсти. Крім того, тут є кухар, якщо, наприклад, поранені затримуються тут на 3 – 4 години, то вони можуть пообідати, повечеряти разом з нами. Для них тут є інтернет, зарядки, і все це також забезпечують волонтери.
Стабілізаційний пункт “Ульфа” / Скриншот з відео
Яка кількість людей проходить через ваш стабілізаційний пункт?
Упродовж 2025 року було приблизно 11,5 тисячі поранених. Якщо рахувати, скільки проходить за тиждень, то кожного разу по-різному. Минулого тижня кожен день була робота, були поранені. Цього тижня – учора було три поранених, а перед тим чотири дні нікого не було.
Скільки людей йдуть в СЗЧ?
Раніше ти говорила, що пів життя служила на Донеччині, щоб росіяни не прийшли у твою рідну Дніпропетровську область, але, на жаль, вони вже тут. За останніх півтора року ваш стабпункт переїжджав вісім разів через просування росіян. Зараз ми перебуваємо вже глибоко на Дніпропетровщині. Для тебе це головний тригер за 2025 рік?
Тригерів загалом дуже багато, тому я вже намагаюся не тригеритися. Відчуття, ніби це все неминуче. Зрозуміло, що живеш у певних сподіваннях на перемогу, на зупинку ворога. Але насправді я не живу в ілюзіях, мабуть, тому що безпосередньо перебуваю тут. Насправді було зрозуміло, що все дуже погано, щойно ми сюди приїхали.
Якщо говорити, наприклад, про 2024 рік, тоді ми були першим стабілізаційним пунктом у Гірнику (Донецька область, – 24 Канал). Коли ми звідти відходили, то йшли в нікуди. Медики нехай… А піхота не мала ані позиції підготовлених, ані накопаних. Це зараз є протитанкові рви, зуби дракона. А на Донеччині у 2024 році піхота відходила в нікуди. Було зрозуміло, що це все буде окуповано.
Коли була Курська операція – це дуже добре, але на Донеччині у той час була дуже складна ситуація. Було очевидно, що будемо на Дніпропетровщині, і відходитимемо ще далі.
Навіть попри те, що зараз тут будуються оборонні лінії, укріплення?
Так вже немає кого саджати в ці окопи, в ці бліндажі, і особливо немає ким тримати цю лінію оборони. Це головна проблема 2025 року, на мою думку. Можна подивитися за кількістю СЗЧ минулого місяця, не хочу озвучувати ці цифри, але вони всім доступні. Якщо подивитися, скільки людей за місяць мобілізовано, то 70% з них пішли у СЗЧ.
Ігор Луценко говорив про те, що за жовтень 2025 року є 21 тисяча випадків СЗЧ, а Володимир Зеленський казав, що на місяць мобілізовуємо 30 тисяч. Математика, дійсно, дуже невтішна.
У нас 10 тисяч тих, хто – криві, косі – хоч якось доходять до базової загальновійськової підготовки, і ті, кому не вдалося просто втекти за паркан. Тому ця цифра збільшуватиметься, і далі буде ще гірше. Дуже “оптимістична” розмова у нас.
Яка реальна ситуація на фронті?
Фронт, очевидно, прогинається, але разом з тим, думаю, варто враховувати, що 2025 – це перший рік великої війни, коли ми воювали без прямої допомоги США. Проте якщо дивитися на цифри щодо втрат території, вони не те щоб кардинально відрізняються порівняно з 2024 роком. На твій погляд, як людини, що перебуває всередині системи – наскільки погіршується стан справ?
Погіршується, тому що, в районі Новопавлівки – Межової, які не є окупованими, перебувати неможливо, а ця зона залишається підконтрольною Україні. Так само Покровськ, про який говоримо, що він наш і не подаємо його, як втрачений за 2025 рік. Це цифри, з якими дуже легко гратися.
Питання в тому, що порівнюючи попередній рік, ворог настільки переважає нас в небі, і щодо розвідки, кількості ударів – “Шахеди” та FPV-дрони літають, як в себе вдома.
Коли наш стабілізаційний пункт був ще у Межовій (Дніпропетровська область, – 24 Канал), ми перебували в районі 20 – 25 кілометрів від лінії боєзіткнення, і над нами літали FPV-дрони. Нас змусили піти звідти не російська піхота, не наближеність до лінії боєзіткнення, а саме FPV просто вижили нас звідти.
Де розташована Межова: дивіться на карті
За 2025 рік погіршилося те, що росіяни переважають нас у таких випадках на лінії фронту. І неважливо, за скільки кілометрів від ЛБЗ ти перебуваєш, вони просто не дають ані заїхати, ані виїхати, ані розгорнутися.
Так, цієї ночі над нами кружляв дрон і його було добре чути. Хоча звідси до ЛБЗ приблизно 20 кілометрів.
Відповідь на питання, коли ми звідти вийдемо, – це коли нас знову почнуть кошмарити FPV. І це не питання, як швидко до нас дійде лінія боєзіткнення. Ми вже не можемо дозволити собі перебувати по якихось хатах. Маємо закопуватися в землю, і це логістично дуже важко. Це велике навантаження на наші сили й засоби. Тому стає важче. Легше не стає.
Одна з головних проблем в армії – це брехня командирів. Це причина відходу наших військ з Сіверська, прориву росіян на Добропільському напрямку. Чому, на твою думку, так відбувається і чому таких випадків в публічній площині стає дедалі більше?
Помилки, яких припускалися військові у минулому столітті, є абсолютно тотожними з тим, що відбувається в Україні. Командування не хоче говорити критичну правду через те, щоб залишитися на своїх посадах.
Але вони втрачають ці посади зрештою?
Хіба вони отримують догани, вироки? Ні, ці люди йдуть на підвищення. В армії ти з великої посади можеш піти на ще вищу.
Але ж зняли двох комбригів – якраз через брехню в доповідях. Вони саме відповідали за ситуацію у Сіверську.
І куди вони пішли?
Наразі немає такої інформації.
Хіба маємо резервний батальйон, підрозділ чи роту для таких командирів? Ці командири далі обійматимуть інші посади. У системі координат війська вони не отримують жодних покарань, і це дуже сумно.
Маю один приклад, коли командира бригади зняли з посади через недбалість – якраз таки через брехню. Він перебував недовго у резервній чи то роті, чи то батальйоні для високих офіцерів. А потім його відправили командиром полку. Зараз він великий командир полку, який зберігає життя і дбає про особовий склад, а те, що він робив впродовж року з бригадою, знищуючи її, – про це вже не згадує.
Тому я не вірю в ці історії. Усі йдуть на підвищення, після того, як пересиджують, чекаючи поки вгамується суспільний тиск. А потім їх ставлять на чолі не дуже розпіарених підрозділів і вони продовжують служити. Я не можу судити, тому що моя зона відповідальності інша, але, безумовно, це сумно.
А ще більше сумно, коли розповідають, що ми у росіян відвоювали 3 – 4 кілометри у якомусь населеному пункті. Проте ми всі чудово знаємо, що за 2 – 3 тижні росіяни заберуть їх назад. Але ці “переможні” історії мають вселяти у вище командування переконання, що ми все контролюємо, у нас все в добре. При цьому ми поклали багато людей на цих 3 – 4 кілометрах землі, які потім заберуть.
Просто треба ж розуміти й бачити тенденцію, де зараз Добропілля, що відбувається у Мирнограді, Покровську та в інших населених пунктах, які так само потерпали від неадекватного командування.
Наскільки зараз прийнятна історія відходити від позицій, залишати міста, враховуючи, що росіяни намагаються максимально демонструвати свою нібито силу й територіальні успіхи? До того ж йде складний переговорний процес. Чи можемо ми собі це дозволити в таких умовах?
Усе, що можу сказати – це те, що перемогу здобуває піхота, а піхоти в нас немає. Тож – що ми хочемо? А піхоти немає, бо у своєму новорічному зверненні президент нуль разів сказав слово “перемога”, а мільйон – “мир”. І він говорить це так часто, що пересічний громадянин думає, що якщо в цьому році буде мир, то для чого мені йти в армію?
Тобто пересічний громадянин дивиться це чергове “мирне” звернення і думає: “Якщо в армії все добре, ми будемо підписувати мирну угоду, то нащо мені туди йти?” І ми вчергове говоримо цивільному населенню про те, що буде мир, все добре, дякуємо хлопчикам і дівчатам на фронті.
У нас нуль слів про те, що, можливо, ви станете і заміните тих людей, які вже в армії, можливо, ви приєднаєтеся до війська? Можливо, варто сказати, що ми програємо мобілізаційну кампанію і тому відходимо від міст, бо неможливо їх тримати. Ми говоримо про те, що воювати мають дрони, але треба говорити чесно, що зараз воює піхота. Досі воює піхота. І російська піхота також, але вона переважає кількістю тих самих дронів, “Шахедів”, КАБів і так далі.
Для мене взагалі дивно, як ми протрималися 2025 рік і як ми будемо триматися у 2026-му. Тому це загравання з населенням, небажання їм сказати про те, що у нас тут повна х***я з людьми.
Ми ловимо непридатних, намагаємося зробити з них придатних, вони йдуть в СЗЧ. Цей колообіг людей в природі – величезне навантаження на командирів, медиків. Потім нам кажуть, мовляв, у вас є бойовий чисельний склад, ми дали вам 30 тисяч людей цього місяця. Але 20 тисяч пішли в СЗЧ. Де ще 10 тисяч? У одного кишка випадає, в іншого онкологія, той глухий, той сліпий, у того стадія шизофренії й він сидить на пігулках. Це ті, хто мають тримати Покровськ, Межову? Це смішно, це страшно, але в когось є “галочка”, що ми це зробили.
Тому перемогу здобуває піхота. Піхоти критично немає, її не буде, тому що ніхто не зацікавлений в тому, щоб збільшувати її кількість. Ніхто не зацікавлений в тому, щоб люди йшли в військо. Бо у нас “мир, який на 90% буде у 2026 році”. І ти сидиш і думаєш – навіщо йти в армію, якщо буде мир?
Нагадаю, що у 2023 році командування казало про те, що у Криму співатимуть “Антитіла”. Це ж злочин таке говорити. Тобто ми людям сказали, що все в порядку, розслабляйтеся, ми будемо в Криму. Ми дуже підійшли близько до Криму? І це люди, які нами керують на вищих ланках. Просто так це говорять і ще й запитують командирів, чому не виходить, чому ми втрачаємо Покровськ, Новопавлівку й так далі? Тому що на це є очевидні причини.
Чи зміниться ситуація в ЗСУ, якщо Сирський піде у відставку?
Володимир Зеленський підтвердив великі перезавантаження у Міністерстві оборони, а потім ми маємо дійти до перезавантаження у ЗСУ. Відповідно знову активізувалась тема відставки Олександра Сирського. Як ти вважаєш, чи розв’яже це проблеми? Чи справа не стільки в прізвищах, скільки в системі?
Я не вірю в прізвища. Змінився Залужний, зміниться Сирський – буде якась інша людина. Коли це не комплексний підхід, то воно не працює. Це не працювало з Сирським, і не працюватиме з новим іменем нового керівника. На це є свої причини.
Одна з них – провалена мобілізація, з якою розбиратися ніхто не хоче і не буде, тому що це втрата політичних дивідендів – якщо взяти й чесно сказати, що ми не зможемо виграти цю війну, не зможемо не втрачати території, якщо все населення не воюватиме, не буде долученим до війська. Не може такого бути, щоб чиясь “мамина царапка” купила собі за 5 тисяч доларів бронь або інвалідність, а інші не “мамині царапки” – мають воювати. Це так не працює. І це дуже деморалізує армію.
Зараз армія супер деморалізована. Якщо вони думають, що змінять щось цими новими контрактами… Я в армії з 2022 року, до того була на фронті з 2016 року. Те, що ви мене на рік відпустите додому, а потім я маю повернутися, або знову підписати контракт – так я на контракті вже четвертий рік і це не закінчується. І воно не закінчиться ніколи.
Мене це ніяк не мотивує воювати більше, довше, робити роботу краще. Я і так її роблю. Від того, що в мене немає сил, бажань і мотивації – моя робота не страждає. Тому що на мені величезна відповідальність, і в мене все-таки ще є останні сили. Я розумію, для чого я тут.
Але якщо ми говоримо про піхоту, про людей, які були на позиціях місяць, коли вони вийдуть живими й здоровими, дай Боже їх поміняють – у 90% випадків вони підуть в СЗЧ. Бо як людина в таких умовах може місяць сидіти на позиції? Це нереально. А міняти – немає ким.Від того, що будуть нові контракти на рік – ніхто не піде в армію, тому що ми говоримо про комплексний підхід.
Потрібно переглядати комісії ВЛК, те, як вони працюють, хто працює в ТЦК, скільки коштує вийти з бусика ТЦК. Усім про все це відомо, але ми вдаємо, що сліпі й перший раз про це чуємо. Ця несправедливість, яка є в суспільстві, яке воює вже четвертий рік – ні до чого хорошого не призведе, навіть якщо поміняється Сирський.
Зверніть увагу Оприлюднено рейтинг наймогутніших армій світу у 2026 році: Україна посіла високе місце
Тому це питання не в Сирському, мовляв, у нас Сирський, у нас все погано, а якби не він, то все нібито було б добре. Це ж неправда. Це просто спроби якісь конкретні речі та причини “замилити” і сказати, що одна людина в цьому винна. Знайти цапа-відбувайла. На мою думку, це не так.
А як ти оцінюєш діяльність Сирського на посаді Головнокомандувача?
Я його не можу ніяк оцінювати, тому що не беру участі в наборі людей, плануванні операцій, їхньому здійсненні. Я не скажу, що сильно змінилася ситуація з попереднім командувачем. Питання в тому, що змінюється війна й кожен командувач має підлаштовуватися під цю війну: підходи, рішення. І це ж не одна людина – має бути команда, яка з нею працює. Тому тут я нічого не можу сказати.
Як працюють бойові медики на фронті?
Дійсно війна дуже змінюється. За останніх рік-півтора ми бачимо, як кілзони розтягуються на 20 – 25 кілометрів вглиб. Це впливає на перебування на позиціях, зокрема поранених. Часто їх не можна вивести. Як ця зміна війни позначається на роботі військових медиків?
Змушує нас змінюватися, підлаштовуватися під цю війну. Але яка б у тебе не була класна медицина, ти хоч нейрохірурга сюди постав, але якщо ти не можеш забрати пораненого з позиції, то як би тут класно не було, які б тут лежаки, апаратура не стояли – це все не має сенсу. Тому першочергово має бути забезпечення евакуації.
Наразі я не можу забезпечити це своїм підрозділам. Командир залучає інші підрозділи для того, щоб провести евакуацію. Зараз, з такими погодними умовами, евакуація неможлива навіть на НРК. Погодні умови не дозволяють цього зробити. Це означає, що якщо є важкий поранений, то він лишається на позиції, а згодом стає загиблим. На жаль, це та реальність, яка у нас сьогодні є.
Для того, щоб змінювати це – мають мінятися медичні структури. У них мають з’являтися підрозділи, які займаються евакуацією. Не “кейсевак” на машинах-джипах, а підрозділи НРК, які забезпечують евакуацію з позиції на позицію. Треба придумувати нові підходи.
На жаль, зараз ти не можеш підійти до цього рішення системно, бо дати кожному медичному підрозділу по 10 – 20 НРК і займайтеся – це так не працює. Адже у кожного підрозділу є свої завдання, є різні позиції, їхнє розташування, підвезення, вивезення. Тому до цього треба підходити, скажімо, творчо.
Щодо бойових медиків, які заходять разом з хлопцями на позицію. Як ти вважаєш, в умовах нової війни, чи може стати вирішенням – збільшення кількості саме бойових медиків?
На мою думку, не має бути окремих бойових медиків. Нам треба дійти до того, що кожен боєць-піхотинець матиме рівень підготовки хоча б CLS (курс бійця-рятувальника, – 24 Канал), а краще CMC (Combat Medic/Corpsman, – 24 Канал). Адже ми не можемо підготувати таку кількість бойових медиків.
Чим відрізняється бойовий медик? Тим, що він несе з собою рюкзак. Фактично він такий же піхотинець. А якби ми розв’язали цю проблему тим, що дали всім у відділенні однакові знання щодо допомоги, щоб всі вміли робити конверсію, “ставити вену”, знали як виявити, наприклад, пневмоторакс? На мою думку, це збільшить кількість тих, хто виживе.
Знову ж таки, ми сьогодні вводимо нові правила й підходи до тактичної медицини. Те, що раніше обмежувалося 8-годинними курсами ASM для піхотинця – сьогодні на державному рівні треба ухвалити, що так не працює. І що нам не достатньо одного бойового медика, якого завтра поранить, а в тебе немає іншого, щоб його замінити. Тож наше рішення – щоб всі бійці-піхотинці навчалися на рівень CLS- CMC.
У нас в батальйоні на полігоні є люди з медичної служби, які приходять на БЗВП і навчають тактичної медицини. Це повноцінний рівень CLS і ми додаємо трошки з рівня Combat Medic – бойового медика, про якого ми говоримо. Зрозуміло, що не всі будуть ідеально знати протокол, але ми це вичитали, перевірили їхні знання і знаємо, що вони зможуть їх використати у критичний момент.
Читайте також Мене волочили лісом майже 3 кілометри, – інтерв’ю ветерана про мобілізацію, оборону Києва й ампутацію
Нещодавно у нас був випадок – висока ампутація верхньої кінцівки правої руки. Хлопці їхали в машині й до них прилетів FPV. Одному з бійців повністю відірвало руку, майже по суглоб. Це дуже важко накласти туди турнікет, зорієнтуватись, зрозуміти, куди його накладати. Але наш боєць наклав максимально цей турнікет і зупинив кровотечу. Це суперважко.
Коли вони сюди приїхали, то моє перше питання було – хто накладав турнікет? І один хлопець сказав, що це він. Я кажу йому, що ти великий молодець, я пишаюсь. А він відповів, що це його “Ульфи” на полігоні навчили. І мені стало так приємно. Я одразу написала своїм медикам, які на полігоні, що вони молодці.
Більшість думає, що якщо вони на полігоні, то даремно гають час. Це неправда. Ти не одразу бачиш результат, і не кожен боєць скаже, що захоплюється медициною, але в критичний момент людина зорієнтувалася і врятувала життя пораненому. Це секунди, але воно того вартує. Тому, на мою думку, всі мають мати рівень CLS. І це ми маємо робити вже у навчальних центрах.
Підготовка бійця з моменту призову й до відряджання в зону бойових дій займає в середньому два місяці. З того, що я знаю, медицині присвячують від 24 до 36 годин. Раніше це взагалі було 8 годин. Наскільки це адекватно? Чого можна навчити навіть за 36 годин?
Скажу більше: в деяких підрозділах ці 36 годин командири можуть забирати, мовляв, для чого там медицина, ми поставимо щось інше в розклад. У мене просто був такий приклад на полігоні в Миколаєві. У нас тоді було 8 годин, але мені сказали, що треба вкластися у 3. Я відповіла, що тоді взагалі не буду проводити ці курси, бо просто не бачу сенсу.
Немає сенсу вчити людину 3 години, навіть немає сенсу вчити її 8 годин, бо з цього не буде толку. А тут обрізали ще й до трьох. І це продовжується. Але час, відведений на медицину, ми у батальйоні множимо. Ми домовляємося кожного дня, кожного тижня. На полігоні у нас є наради між інструкторами батальйону й ми намагаємося збільшувати медицину. Тобто у бійців є вільна годинка – почитаємо їм медицину, покажемо якийсь ролик, зробимо якусь маніпуляцію, спробуємо ще щось.
Тому це працює там, де в цьому є інтерес, а головне – розуміння, для чого це потрібно. На жаль, для більшості командирів і підрозділів, щойно боєць стає пораненим – його доля вже нікого не цікавить. Він поранений, не боєготовий. Це все. Що ти з ним зробиш? Тому це такий підхід і парадигма, яку треба міняти, насамперед у ставленні до особового складу.
Але, на жаль, поки великої тенденції до цього немає. Через це люди йдуть з одних підрозділів у ті, де їх більше цінують, або йдуть у СЗЧ. І це навіть не тому, що вони були на позиціях мільйон років, хоча через це також, але й через ставлення до себе й до того, чи ти можеш довіряти своєму командиру. Це “червоний прапорець” і це дуже критично.
Якщо ви запитаєте наш особовий склад в батальйоні, чи довіряють вони своєму командиру, то я впевнена, що у моєму підрозділі всі скажуть “так”. Може це якось дивно звучить, але я в цьому впевнена. Я роками йшла до того, щоб випрацьовувати це в колективі. А деякі командири навіть не запитають про довіру, а просто скажуть – не мели дурниць, хай на позицію виходять нові люди. Тому це ще одна причина, чому ми програємо війну.
Враховуючи нові реалії війни, коли дуже важко евакуювати поранених з позицій, чи зменшується завантаженість стабпунктів? Конкретно цього.
Так, звичайно. До того ж погодні умови, пора року дуже впливають. Якщо ми говоримо про Межову, яка була в серпні, це був літній період, то ми не мали часу просто відпочити, поспати. А зараз ми чекаємо кожного пораненого і ми з ним “танцюємо”, пропонуємо каву-чай, новорічний подарунок (усміхається, – 24 Канал). Причина в тому, що зараз евакуація ускладнена, з деяких позицій вона неможлива.
От ми вчора їдемо, в нас на позиції поранений. Мені “евак” передає, що евакуація буде в п’ятницю. Тобто вчора був вівторок (на момент запису інтерв’ю, – 24 Канал), а евакуація буде в п’ятницю о 7 годині ранку.
Це через погоду? Тобто, наперед розуміють, що там будуть погані погодні умови?
Так, дивимося погоду, дивимося, які будуть погодні умови, також дивимося на те, коли буде ротація. Тобто ми ще можемо забрати поранених під час ротації особового складу. Це все одно ризик, але ми можемо це робити, тому що заїжджає “броня”, треба буде трошки підтягнути пораненого на точку і є можливість його евакуювати. Це такі реалії життя.
Я на своєму місці зараз не можу на це повпливати. Але я придумую якісь рішення, намагаюся їх втілити для того, щоб хоч трішки пофіксити ситуацію. Хай це буде успіх 10%, але він буде. Для мене це вже супер. Якщо зі 100% ми зможемо евакуювати навіть 20%, 15% чи тих самих 10% – для мене це перемога й означає, що не даремно все починалося.
Як можна змінити підходи до евакуації поранених?
Наземні роботизовані комплекси (НРК) – це розв’язання цієї проблеми?
Так, звичайно. Зараз це єдине рішення. Раніше всі, хто займалися БпЛА, розраховували на БпАК, – ті були передові. Зараз ті, хто сподіваються на НРК – матимуть успіх. Не феєричний, але трошки більше успіху.
У нас зараз критично стоїть питання, що ми маємо знаходити рішення. Мають бути виробники, які розуміють критерії та умови роботи на фронті, вони мають підлаштовувати під це свої НРК. Адже знайти людей, навчити їх, придумати логістику і так далі – це дуже добре, але має бути ось цей апарат, на який ти розраховуєш. З цим зараз там складно.
То “гусінь” примерзає, то машина на гусені “роззувається”. До того ж зараз росіяни роблять дистанційне мінування, машина наїжджає і це проблема, треба вивозити нову, а за нею полює FPV-дрон. Це завжди пошук якогось рішення. Але немає якогось суперрішення. Усім не роздадуть НРК. Воно так не працюватиме, на жаль.
Це питання вартості НРК? Бо ми розуміємо, що один коштує в середньому 20 тисяч доларів.
На вартість ми навіть не зважаємо. Для мене скільки б він не коштував, якщо ми можемо евакуювати ним одного бійця і ризикнути, то ми маємо ризикувати цією вартістю.
Питання наявної кількості цих НРК?
Потрібної кількості. Необхідне фінансування, спроможності виробників це робити. Навіть якщо буде цей НРК, треба вишукувати лазівки, відпрацювати маршрут, відправити туди БпЛА, пролетіти там перед евакуацією. Варто зважати на погодні умови, на час доби. Тому воно все має сенс.
Ясно, що коли мені кричать, що є “300-ті” важкі на позиції, що треба надіслати вперед НРК, то хочеться зірватися і хай би туди летіли всі НРК, які тільки можуть, щоб його врятувати. Але це так не працює.
По-перше, буде виявлена позиція тих поранених, по-друге, шлях, яким туди їдеш, – мене просто вичікуватимуть. Тому воно не завжди діє. Ми намагаємося працювати хоча б в цьому напрямку і вишукувати якісь рішення, які можуть бути оптимальними для нас, для нашого підрозділу, для нашої роботи.
Михайло Федоров свого часу дуже просував проєкт “Лінія дронів”. Зрештою ми побачили, що дійсно дуже багато дронів стало, це позитивні зміни. Чи очікуєш ти зараз, можливо, “Лінію НРК”, коли Федоров у статусі міністра оборони і йому буде простіше просувати всі ці рішення?
Мені б дуже хотілося, але що буде через чотири місяці з фронтом, як росіяни змінять свою тактику – це від мене не залежить. А росіяни змінюють її постійно. У цьому їхня перевага. Ми тільки-но підлаштувалися під них, під цю війну, а вони потім різко її змінюють. Тоді ми починаємо все з початку.
Але, на мою думку, це є одним з рішень. Однак воно також не підходить для всіх, тому що, наприклад, є певний командир, якому видали 10 НРК, які коштують по 20 – 25 тисяч доларів, і от є поранення. Він скаже: “Та що це я зараз буду витрачати цю машинку, щоб потім її списувати? Хай лежить”.
У мене була розмова з одним військовим, він навів математику. Держава за одного загиблого бійця виплачує 15 мільйонів. Один НРК коштує, припустимо, в середньому 1 мільйон. Тобто, навіть з погляду на ресурс, краще витратити навіть 15 НРК для порятунку однієї людини.
Так, звичайно, у нас такого немає. Звісно, ми зважаємо на всі умови, які є для евакуації, але, на мою думку, зараз кожен підрозділ має подумати про те, що має бути медична евакуація на НРК. За цим наше майбутнє. Що буде через пів року, ми не знаємо. Однак сьогодні це одне з рішень, як можна проводити евакуацію, бо іноді вона просто не є можливою.
Українська армія багато в чому переписує історію війни, і зокрема військові медики. “Азовці” у 2025 році вперше доставили кров дронами безпосередньо в окоп для того, аби врятувати пораненого. На твій погляд, наскільки це взагалі робоча історія в польових умовах?
Це виключно питання сенсу цього. Якщо питання, як це зробити, то там немає що робити. У мене всі бойові медики “ставлять вену”, вони пройшли курси по гемотрансфузії. Ми користуємося тільки універсальною групою крові – першою “мінус”.
Як це зробити фізично? Елементарно просто, має бути навчений особовий склад, умови зберігання крові. Усе, це майже дотриманий протокол. Це не проблема. Виникає питання доцільності крові на позиції, сьогодні я її не бачу, бо якщо у нас є важкий поранений, якому потрібна кров, наприклад, при пораненні живота, то скільки б цю кров йому не скидали й він не вливав її, вона все одно вливається всередину. Єдиним варіантом буде швидка евакуація цього пораненого.
Продовження інтерв’ю з командиром медичної служби “Ульф” Аліною Михайловою – дивіться у відео.
