Понад 20 тисяч депортованих дітей і більше ніж 1.6 мільйона українських дітей в окупації. Такі цифри наводить Катерина Рашевська, юристка Регіонального центру прав людини. В ексклюзивному інтерв’ю для Укрінформу вона розкриває, як Росія перейшла від масового фізичного вивезення до системного перевиховання дітей, чому це можна вважати геноцидом, та що слід зробити, аби зберегти майбутнє цілих поколінь.

Як змінилася практика депортації дітей за роки війни?

– За даними нашого Центру, депортація дітей почалася не в 2022, а значно раніше. Перші випадки ми фіксували ще з окупованого Криму, принаймні з грудня 2014 року. Тоді вже було видно, як діти, примусово одержавши російське громадянство, могли бути надані в усиновлення або під опіку місцевим жителям, з метою виховання «російських патріотів».

Перед початком повномасштабної агресії, так звані лідери «ДНР» та «ЛНР» оголосили «евакуацію». Тоді перші мішені були діти з закладів інституційного типу. За кілька днів до вторгнення було вивезено більше тисячі таких дітей. Ми спостерігали різні сценарії: «евакуація», перетворення у табори «перевиховання», а також практику передачі дітей в російські сім’ї. Хоча депортація в теперішній час не така масштабна, це не означає, що вона зникла. Все ще триває процес «кримського сценарію» — передачі дітей з дитячих будинків до росіян.

Що небезпечніше — фізична депортація або втрата ідентичності?

– Не можна порівнювати фізичну депортацію з втратою ідентичності. Обидві ці проблеми є однаково небезпечними. У двадцять тисяч депортованих та 1.6 мільйона дітей в окупації спостерігаються політики, які сприяють стиранню української ідентичності. Дітям складно зберегти свої корені, незалежно від їхнього географічного місцезнаходження.

Я спостерігала випадки, коли діти, що повернулися з окупованих територій, спілкувалися українською і знали, хто є агресором. Але були й діти, які опинились в умовах, що отруювали їхню свідомість. Зокрема, діти з міст на кшталт Маріуполя та Ізюма, котрі говорили: «Ми не впевнені, хто зруйнував наш дім». Ця риторика — наслідок психосоціального впливу, а не провина самих дітей.

Яка роль примусової паспортизації?

– Паспортизація формує правовий зв’язок між дитиною і державою-агресором. Для Росії це не права, а обов’язки. Хлопці-підлітки з 17 років зобов’язані відвідувати військомати, а з 18 — брати участь у призові. Батьки змушені виховувати своїх дітей «як громадян РФ» і влаштовувати їх до шкіл, що навчать російським стандартам — під загрозою позбавлення батьківських прав.

Пропоную подивитися на масштабну індоктринацію. Дітей задіють у програмах «Орлята Росії», «Движение первых» та «Юнармія». Це стає можливим, коли їх забирають з родини та громади, відправляючи з одного табору в інший.

Чи готове міжнародне право до дій Росії?

– Є прекрасна фраза: «Міжнародне право завжди відстає на одну війну». Це точно щодо нашої ситуації. Право не підготувалося ні до звичайної війни, ні до психосоціальних впливів, які Росія проводить далеко за межами України. Але, слід відзначити, деякі успіхи вже є. Значно зросла кількість санкцій проти тих, хто підпадає під програму перевиховання дітей.

Ордери Міжнародного кримінального суду: чи це просто декларація?

– Станом на 17 березня 2023 року, коли були видані ордери, Україна повернула близько 300 дітей. Наразі їх вже 2182. Це не лише питання часу, але й важливості міжнародної підтримки. Результати вже помітні: Росія почала використовувати терміни, які ми використовували раніше — «ідентичність», «індоктрація» — і це свідчить про підготовку до процесів.

Повернення дітей: чи можливий компроміс?

– Для мене компроміс тут відсутній. Я не бачу жодної причини спричиняти перекручення в справедливості. Міжнародний кримінальний суд безумовно продовжуватиме провадження проти керівників Росії, незалежно від мирних домовленостей.

Як відбувається адаптація дітей після повернення?

– Процес фізичного повернення може займати від кількох тижнів до кількох місяців. А ось адаптація — це складний шлях, що може тривати від року до півтора. Маємо навіть термін — «синдром утраченого зв’язку» — який описує діяльність між дитиною та її корінням.

Суспільство також повинно бути готовим прийняти дітей з окупованих територій. Презумпція невинності має стосуватися не лише дорослих, але і дітей, які пережили подібні жахи.

Що потрібно для вирішення проблеми повернення дітей?

– Зараз життєво важливо створити міжнародну коаліцію для повернення українських дітей та впровадити стратегії з вимірюваними цілями. Також варто синхронізувати санкції і не забувати про важливість справедливості. Необхідно, щоб українські діти мали можливість навчатися онлайн у власних школах, адже кадри вже підготовлені, все, що потрібно — це політична воля.

Також важливо зазначити, що Росія готує своїх дітей для майбутніх агресій не лише в Україні, а й в інших регіонах. Вона має намір використовувати їх у війнах проти країн Балтії. Якщо не вжити термінових дій, ми можемо втратити не лише минуле, а й майбутнє цих дітей.