Роман Загороднюк — одесит за походженням, кінокомпозитор і музичний продюсер, який пройшов шлях від ресторанного музиканта до роботи над європейськими та голлівудськими кінофільмами. Він має досвід музичного продюсування та артдирекції в Beverly Hills Production під керівництвом Чака Норріса, а його композиції відзначені Гільдією європейських кінокомпозиторів. Роман також є одним із героїв енциклопедії Legacy Ukraine, першого енциклопедичного видання, присвяченого видатним особистостям українського походження.
Наш діалог розгортається навколо ролі музики у кінематографі та причин, чому Україна досі не заявила про себе на світовій кінорутині повною мірою.
Одеса, місто-герой творчості, стало для Романа місцем формування музичного світогляду. З дитинства він проводив багато часу на Одеській кіностудії, через бабусю, яка була актрисою Театру музичної комедії за часів, коли блищав Михайло Водяний. Цей ранній контакт із театральним середовищем дав йому змогу відчути атмосферу творчості — запахи куліс, живих митців, що творять щось нове, а головне — усвідомити, що музика в кіно є не просто фоном, а окремим голосом, який веде власну розповідь.
Коли Роману було 16, він уже грав у шкільному ансамблі на танцях у парку. Одеса в ті часи була містом із «чорним ринком» платівок Beatles і Rolling Stones, на яких він навчався музиці. Літні підробітки в колгоспах дозволяли йому збирати гроші на гітару, а він починав писати власні композиції. Проте особисте життя ускладнилось, коли батька, адвоката, який брався за складні справи цеховиків і не побоявся виступити проти системи, заарештували. З 16 років Роман заробляв у ресторані гітаристом, проходив військову службу та виступав із концертними програмами. Самостійність у той час стала викликом і водночас формувала його як особистість.
У відповідь на питання, чи був вибір роботи в кіно свідомим, Роман зазначив, що кіно завжди було частиною його життя, завдяки бабусі та студії. Він твердо вірив у невіддільність музики від кінематографу, адже професіонали — актори, режисери, творці історій — формували його сприйняття музики як частини оповіді, а не просто прикраси.
Про особливість ролі кінокомпозитора Роман пояснює:
– Завдання композитора — створити лейтмотив, який стає голосом історії;
– Аналізуючи сценарій, композитор розвиває музичну драматургію й формує мелодію, до якої звикають актори перед початком зйомок;
– Музика — це «четвертий екран», що доносить емоції і змісти поза словами;
– Яскравий приклад — фільм «Професіонал», де одна мелодія тримає всю стрічку, як у «Хрещеному батькові», формуючи впізнаваний почерк.
При цьому він підкреслює, що нині музика часто використовується лише як фоновий супровід, що є помилкою. Раніше в усьому світі, зокрема за кордоном, режисери й продюсери надавали музиці першорядного значення. Муза говорить інакше, тож низькі бюджети на музику призводять до страждання кіно. Роман акцентує на тому, що в кіно немає окремих режисерів, акторів чи композиторів, а є єдина цілісна картина.
Обговорюючи роботу з європейськими режисерами та продюсерами, він зазначає їхню увагу до дисципліни в постановці завдань. Вони ретельно досліджують стиль композитора, пропонують співпрацю відповідно до його формату. Існує чіткий розподіл між тими, хто пише музику для артхаусу, і тими, хто спеціалізується на комерційному кіно — в Україні такого поділу поки немає.
Щодо історії українського кінематографа, Роман підкреслює, що радянські фільми, котрі увійшли в історію, знімали різні режисери, багато з яких є визначними митцями. Він наводить приклади:
– Віллен Новак і Роман Балаян — радянські кінорежисери з українським корінням;
– Лариса Кадочникова, яка зіграла Марічку в «Тінях забутих предків», родом із Москви;
– Параджанов, який знімав цей фільм у радянські часи;
– Кіра Муратова, яку він вважає одним із найвидатніших режисерів.
Одеська кіностудія має власну школу і значний потенціал, причому стрічки в Одесі почали знімати на рік раніше, ніж у Голлівуді. Серед сучасних українських режисерів Роман відзначає:
1. Анатолія Матешка — зокрема, культовий серіал «День народження буржуя»;
2. Лесю Саніна — професійного режисера стрічок «Поводир» та «Добуш», який створює кіно для широкої аудиторії, а не для самовираження;
3. Ахтема Сейтаблаєва та Романа Баяляна;
4. Віктора Придувалова — режисера кліпів, що нагадують кінокартини.
Він підкреслює важливу роль режисера та продюсера у створенні успішного кіно, нагадуючи, що в Європі домінує продюсерське кіно, в Україні ж переважає авторський підхід. Молоді творчі колективи, наприклад, Театр «Чорний квадрат», могли б створювати цікаві молодіжні проєкти. Вкрай необхідно залучати до співпраці західних партнерів, адже вони володіють необхідними технологіями та маркетинговим досвідом.
Різницю між продюсерським і авторським кіно Роман пояснює так: у продюсерському режисер може не брати участь у фінальному монтажі, адже ролі об’єднує продюсер, який відповідає за прокат та оцінює ризики. Приклади видатних продюсерів — Олександр Ткаченко, автор фільмів «Живий» і «Дев’ята рота». Існують різні школи — Нью-Йоркська зі знаменитими акторськими роботами (Аль Пачіно, Роберт Де Ніро) і Лос-Анджелеська, де акцент на візуальні ефекти (Джеймс Кемерон із «Аватаром»). Варто визначитись із пріоритетами — чи це історія, чи візуальні ефекти.
Щодо шляху українського кіно на світовий рівень, ключем є колаборації — подібно до Люка Бессона у фільмі «Леон», який зібрав на одному майданчику Жана Рено та Ґарі Олдмана, зробивши крок до американського ринку. Після цього Жан Рено отримав міжнародну кар’єру, а персонаж Олдмана залишився культовим. Аналогічний підхід застосував Мілош Форман у співробітництві з Джеком Ніколсоном у стрічці «Пролітаючи над гніздом зозулі». Українському кінематографу варто запрошувати західних співтворців для посилення власного потенціалу.
За словами Романа, це не питання фінансів, а правильного стратегічного бачення. В Україні часто просто знімають фільм, а потім запускають рекламу, що не дає очікуваного результату. У США маркетинг починається одночасно зі зйомками — просування через трейлери, тизери на ранніх етапах. Бюджети не є вирішальними — приклади Кіри Муратової та фільму Ґая Річі «Карти, гроші, два стволи» доводять, що можна створювати шедеври навіть із невеликими коштами.
Роман наводить історії успіху:
– «Достукатися до небес» режисера Томаса Яна, де дебютант привабив відомих акторів, що повірили у сценарій, і фільм досі приносить прибуток;
– «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно, що стало дебютом з нагородами;
– Антоніо Лукич, який написав сценарій для Ірми Вітовської, об’єднавши молодого режисера зі зірковою актрисою;
– Фільм «Мої думки тихі», що став культовим, пропонує просту, живу історію без надмірної філософії та спецефектів.
У категорії документального успіху:
– Стрічка «Я, «Побєда» і Берлін» зібрала 60 мільйонів завдяки музичній тематиці навколо гурту «Скрябін»;
– Документальний фільм про Назарія Яремчука «Яремчук: Незрівнянний світ краси» зібрав понад 15 млн грн у прокаті.
Коли йдеться про теми для українського кіно, сьогодні це не проблема. Щоденна боротьба і стійкість суспільства формують сюжети, які хоч і несуть біль, але надихають і викликають інтерес у світу. Є потреба в стрічках про відомих особистостей, які вплинули на світову культуру. Приклади:
– Яків і Сара Адлер — актори одеського театру на початку ХХ століття, які емігрували до Америки, де їхня донька Стела стала засновницею легендарної акторської школи, що виховала таких зірок, як Елізабет Тейлор, Роберт Де Ніро та Марлон Брандо;
– Власні культурні надбання слід пам’ятати і просувати.
Планується екранізація книг Олексія Кучеренка, зокрема «Люди як кораблі» про гурт «Скрябін» та робота над фільмом про Стелу Адлер. Незважаючи на думки про «недоречність» таких тем нині, культурне надбання слід підтримувати.
Готовий сценарій до фільму про Лобановського, знаменитого футболіста і тренера світового рівня. Зараз кіно про футбол користується популярністю у світі, і українські історії мають стати його частиною. Він був наставником не лише для України, але й для світових фігур, як Анчелотті.
Цитуючи Уїнстона Черчилля, Роман зазначає, що культура є фундаментом нації: без неї важко уявити тривалу боротьбу. Кіно допомагає переживати біль, розповідати національну історію і вселяти надію. Приклади американського кінематографу демонструють це у стрічках про мужність та історії солдатів — «Врятувати рядового Раяна», «Тонка червона лінія».
Наостанок, звертаючись до молодих фахівців, Роман Закорднюк наголошує:
– Не боятися і не відкидати себе наперед;
– Давати собі шанс, читати, дивитися, вчитися;
– Кіно — це наше життя, записане на плівку, дихання і історія;
– Знімати варто не задля показухи чи звіту, а для людей;
– Професіонали мають створювати умови для виховання та навчання молоді, як це робила Стела Адлер;
– Вчитись на прикладі майстрів, як Скорсезе чи Рідлі Скотт;
– Незалежно від таланту, постійно вдосконалюватись і творити кіно для глядача, а не для себе.
Ця розмова з Романом Загороднюком відкриває глибокий погляд на внутрішній світ кіномузики, український кінематограф і шляхи його світового розвитку.
