Акторка Ірма Вітовська, відома за ролями у стрічках “Мої думки тихі”, “Смак свободи”, “Коза Ностра. Мама їде” та багатьох інших, спеціально для видання Viva! поділилася роздумами про свою нову роль у драматичному фільмі “Втомлені”, розповіла про особливості відображення теми війни в українському кіно, а також розкрила подробиці про виставу “Апельсиновий пунш” і свої подальші творчі плани.
— Незважаючи на всі труднощі, український кінематограф продовжує жити: на екрани виходять нові фільми, зйомки тривають навіть у складних умовах повномасштабної війни. Торік було випущено близько 70 українських стрічок. Як ви нині оцінюєте стан кіноіндустрії?
— Важко дати однозначну оцінку, адже одразу виникає думка: “Мабуть, через війну”. З одного боку, мене дещо засмучує, що більшість стрічок мають комедійну спрямованість і абсолютно ігнорують реалії війни, котра триває за вікном. Невідомо чому так відбувається.
Це, переважно, недержавні проєкти, але вони, без сумніву, створені тут, в Україні, і стосуються сьогодення. Проте, чомусь вони уникають хоча б натяку на контраст між мирним життям і війною, що створює враження двох паралельних світів. Таке зображення є хибним і суперечить реальному часу.
— Нині з’являється багато кіно, присвяченого війні та військовослужбовцям. Це зрозуміла реакція на суспільний біль. Проте, фільмів про ветеранів виходить значно менше. Один із них – “Втомлені”, прем’єра якого запланована на травень. Як ви вважаєте, з чим це пов’язано?
— Напевно, причина криється у сценаріях. Не всі режисери та сценаристи готові переосмислювати цю тему або ж не мають відповідних ідей. Тому поява “Втомлених” – це позитивний сигнал. Хотілося б, щоб з’явилося більше картин, які у різних жанрах показують, якими повертаються люди після війни.
— Розкажіть про вашу героїню у психологічній драмі “Втомлені”. Якою вона є для головної героїні Люби: старшою подругою, сестрою, керівницею?
— Моя персонажка — скоріше посестра, ніби старша сестра, але не мама. Хоча материнські риси в ній певною мірою проявляються. Вона радше наставниця і давня подруга, з якою героїня має відчуття свободи вибору. Якщо б це була мама, відносини, ймовірно, були б більш монополізованими. Тут же це історія обережної старшої подруги.
— Як ви готувалися до ролі? Можливо, спілкувалися з ветеранами-жінками?
— Я давно спостерігаю за цією темою і маю безпосередній досвід спілкування з військовими, зокрема жінками, починаючи з 2014 року. У мене було багато знайомих у військовій формі, і це допомогло у підготовці до ролі — як на рівні спостережень, так і внутрішнього відчуття.
— Ви зазначали на своїй сторінці, що вистава “Апельсиновий пунш” має терапевтичний ефект, оскільки у ній ідеться про те, як жінки вашого покоління переосмислюють власний життєвий досвід.
— Саме так. “Апельсиновий пунш” вважається терапевтичною постановкою, і в ній також знайдено місце війні. Головна героїня, заради якої три жінки здійснюють важливий вчинок, – це парамедикиня, яка загинула. Хоча вистава є комедійною, ми дбайливо торкаємося теми війни, переплітаючи її з історією трьох жінок, які пам’ятають четверту в своїх спогадах.
— У попередній виставі “Київська перепічка” домінувала символіка рожевого кольору, в “Апельсиновому пунші” — помаранчевого. Який колір вам би хотілося обрати для наступного проєкту?
— Поки важко сказати точно. Помаранчевий колір “Пуншу” вибраний навмисно, а рожевий у “Київській перепічці” відповідав рожевим черевикам героїнь. Наступна історія, над якою я планую працювати, буде дуже яскравою і барвистою. Ймовірно, головним кольором стане жовтий, але не буду заздалегідь розкривати всі деталі (усміхається).
