Він створив шедеври, які стали класикою українського кіно, але самої мистецької магії не любить дивитися. Уникнення кінотеатрів не заважає йому глибоко аналізувати сучасну кінорежисуру. Про війну в своїх роботах він не знімає – хоча вона присутня навколо нього.

Роман Балаян наближається до свого 85-річчя з унікальною внутрішньою свободою, завдяки якій він став одним з найвідоміших режисерів України. Незважаючи на різні епохи, його здатність сумніватися та захоплюватися залишається незмінною, і це підтверджує його справжнє місце у професії.

Про війну, кінематограф і життя без прикрас – читайте в нашому великому інтерв’ю, записаному до ювілею Романа Гургеновича, який він святкує 15 квітня.

Війна та її вплив на кінематограф

– Як повномасштабна війна змінила ваше бачення кіно і роль режисера у суспільстві?

– Я став відповідальним громадянином України. До лютого 2022 року я був просто режисером, а тепер намагаюся осмислити, що відбувається навколо. Відчуття постійної загрози – це нова реальність. 22 лютого я вже говорив про наближення війни у своєму інтерв’ю, назвавши Путіна «сатаною». Це не просто людина — він створив безпосереднє зло.

Зараз час документального кіно. Я скажу чесно: не можу знімати про війну. Навіть такі пропозиції майже 40 років тому відмовляв. Війна на мене не справляє натхнення.

Кіно через призму особистості

– Якими ви вважаєте сучасні українські кінострічки?

– Чесно кажучи, я їх не дуже дивлюсь. Але якщо запитаєте – дехто мені про них розповість. Я, скоріше, краще піду в галерею чи філармонію. Мені якось не цікаво, якщо я бачу, що фільм – це просто комерційний продукт. Більше за все подобається артхаус. Наприклад, «Додому» Нарімана Алієва або «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Це унікальні роботи.

Думаю, нам потрібно дати шанс молодим кіномитцям. Особливо якщо фільм виходить за рамки звичних форм.

Персони в кадрі: відзначення таланту

– Ваш фільм «Ми є. Ми поруч» також відзначає работу Ахтема Сеітаблаєва. Як ви його обрали?

– Це була несподівана історія. Спочатку я не планував його, але він сам зателефонував і пропонував пройти кастинг. Я швидко зрозумів, що це буде правильний вибір. Його гра справді вразила, особливо з деякими критиками, які не чекали такого рівня від нього.

Фільм в чорно-білому: чому такий вибір?

– Чому ви обрали чорно-біле зображення для ваших фільмів?

– Я завжди мріяв зняти чорно-біле кіно. Це зовсім інше сприйняття: кольорове – про життя, а чорно-біле – про сутність. Це мій особистий вибір. На щастя, у нас був чудовий оператор, і завдяки новим технологіям, результатом ми всі задоволені.

Чорно-біле зображення відчувається зовсім по-іншому, по-іншому виглядають обличчя та природа. Коли тобі відкривають двері у твір мистецтва, ти починаєш переосмислювати його унікальність.

Роман Балаян про свою кар’єру

– Чи є фільми, які ви хотіли зняти, але не вийшло?

– Так, мені шкода, що не вдалося реалізувати проект «Буйволиця» та екранізацію роману Макса Фріша. Мені дуже хотілося зняти ці фільми. Я вважаю, що цей досвід поміняв би мою кар’єру.

Але життєві перепони завжди на нашому шляху. Ось, наприклад, пропозиція зробити фільм за «Гантенбайном» теж провалилася через надмірні кошти на екранізацію.

Кінематограф як метод самовираження

– Яка ваша головна мета як кінорежисера?

– Моя мета – відобразити правду, наскільки це можливо, і створити роботи, які запам’ятаються глядачам. Я завжди думав, що бути режисером – це соціальна відповідальність. У кінематографі важливо не лише знімати фільми, а й мати на увазі їх значення для суспільства.

Хочу, щоб мої фільми запитували на глибші роздуми й емоційні реакції. Я завжди намагався творити вільно, відкидаючи умовності. У процесі створення фільму важливо слухати себе.

За кулісами особистості Романа Балаяна

– Що вам дає натхнення у такі складні часи? Які обставини вас тримають у формі?

– Зараз – нічого не радує. Я не можу спати через це. Війна накладає свій відбиток на моє здоров’я. Але я все ж залишаюсь тут, у своїй країні. В Україні я живу вже понад 60 років, і ця земля для мене – не просто батьківщина, а частина душі.

Мене можуть критикувати, але я завжди буду захищати свою країну, адже це мій дім. Навіть якщо я не володію українською мовою так, як хотів би — я прагну вчитися і рости.